Як стверджують в СБУ, «націоналізовані» в ДНР підприємства планують передати структурами олігарха Сергія Курченка, який переховується на території Російської Федерації. Про це свідчить зміст перехопленої телефонної розмови Олександра Захарченка. Втім, на практиці це не просто рейдерське захоплення підприємств руками бойовиків. Зрозуміло, що ніяких інвестицій підприємства не отримають, оскільки знаходяться в зоні військового конфлікту. Ані Ахметов, ані Курченко, ані будь-який інший власник не зацікавлений вкладати кошти у розвиток заводів і шахт, які завтра можуть опинитись в епіцентрі бойових дій. Та й самопроголошені «республіки», перебуваючи у вельми хисткому положенні, не можуть дати жодних гарантій власникам тамтешніх активів. Відтак найбільш вірогідна стратегія нових власників буде є дуже простою: частину підприємств можуть «евакуювати» в Росію, а решту – якомога скоріше розграбувати, поки це дозволяє ситуація.
Власне, нічого принципово нового не відбуватиметься. Протягом останніх двох років така доля спіткала чимало підприємств на теріторії «республік». Частину з них перевезли в Росію, частину – розпиляли на металобрухт. Різниця полягає лише в тому, що мародерство не супроводжувалось голосними заявами про «націоналізацію» та інформаційною кампанією. Крім того, чимало підприємств, зокрема шахт, були закриті. Нездатність і небажання «республіканської» влади управляти складною інфраструктурою промислового регіону робить процес деіндустріалізації Донбасу фактично неконтрольованим і череватим тяжкими екологічними наслідками. Це красномовно свідчить про цілковиту управлінську неспроможність керівництва ЛНР та ДНР. Тому важко уявити, що за «націоналізацією» стоять якісь реальні економічні розрахунки, а не просте бажання «віджати» українську власність.
Ліквідація
Деякі політологи вже встигли пов’язати «націоналізацію» з визнанням Росією «республіканських» паспортів і зробити висновки щодо реалізації придністровського сценарію на Донбасі. Але поки що такі прогнози видаються спірними. Єдине, що можна стверджувати напевно – це те, що руками сепаратистів відбувається остаточне знищення радянської промислової спадщини Донбасу. Не секрет, що основні підприємства Донеччини та Луганщини були збудовані ще в радянські часи. Частина з них, особливо вугільних, вже тоді вичерпали свій економічний потенціал і вже не піддаються модернізації. Через це ще задовго до війни Донбас перетворився на депресивний дотаційний регіон. Приміром, у 2012-му році Донеччина та Луганщина перерахували до держбюджету близько 21 млрд грн, а отримали з нього 44 млрд, в тому числі – 14 млрд на фінансування вугільної галузі.
Однак, за роки незалежності Київ так і не наважився зайнятися проблемами «іржавого поясу» України. Для цього урядам бракувало політичної волі, адже ліквідація архаїчних та неефективних підприємств викликала б величезне соціальне невдоволення населення. Тому два десятиліття проблему воліли не помічати, передаючи її у спадок політичним наступникам. З подібними проблемами стикались всі країни, які мають старопромислові регіони, які рано чи пізно доводиться перепрофілювати. Наприклад, у Британії спроби реструктуризації вугільної промисловості виливалися у жорстке протистояння, проблеми в енергетиці і політичну кризу. Однак, Маргарет Тетчер вдалося зламати спротив гірняків та профспілок, в результаті чого Британія позбулася вугільно-промислового тягаря – у грудні 2015-го в країні закрилась остання вугільна шахта.
Сьогодні роль української Маргарет Тетчер виконують Плотницький і Захарченко, які методично знищують рештки радянської і будь-якої іншої промисловості Донбасу. Вугільні регіони Британії тяжко переживали закриття шахт, але там процесом керували компетентні урядовці, причому держава намагалася пом’якшити удар, відкриваючи цільові програми допомоги. Для колишніх гірняків відкривались курси перекваліфікації, видавались кредити на відкриття бізнесу, а у шахтарських містечках створювались нові підприємства. Тимчасом на Донбасі вони не мають навіть права на протест, оскільки ліквідація шахт відбувається під дулами російських автоматів. Сподіватись на якусь допомогу від «республік» також марно, тому соціальні наслідки деіндустріалізації Донбасу будуть дуже і дуже тяжкими.
З історичної точки зору, можна говорити про завершення історії Донбасу як осередку пострадянської промисловості. Якщо окупація триватиме ще декілька років, то тема відновлення Донбасу втратить будь-який сенс – відновлювати буде просто нічого. Тому разом з реінтеграцією ОРДЛО Україні доведеться проектувати новий Донбас, який буде відповідати сучасним економічним потребам країни і світової економіки. Але головною умовою для реалізації будь-яких проектів будуть мир і безпека, без яких регіон не отримає жодних інвестицій. А от коли настануть такі часи, залишається здогадуватись.
Комментариев нет :
Отправить комментарий