Події в Казахстані та Вірменії як показник того, що
світ змінюється. Не на користь колишньої метрополії, яка так хотіла
встати з колін.
Чверть століття тому Борис Єльцин подарував публіці
один з найвідоміших своїх перлів – "беріть стільки суверенітету, скільки
зможете проковтнути". Навіть зараз дехто помилково вважає, що
стосувалися ці слова так званих "національних околиць", автономних
республік, що входили на той час до складу РРФСР. Але насправді перший
президент Росії звертався до інших республік – цілком собі самостійних,
яких Москва не могла втримати під своїм повним контролем і нібито
остаточно примирилася з втратою після "посиденьок на трьох" у резиденції
Віскулі в грудні 1991 року.Незважаючи ні на що, Кремлю вдавалося будувати лояльне до себе оточення аж до подій на Майдані дворічної давнини. Передумови для цього були просто чудовими. По-перше, у кожній з колишніх радянських республік мешкала відчутна кількість російськомовного населення. Не всюди російськомовні були у більшості, в деяких країнах їм навіть відмовлялися надавати громадянство, але певний вплив на суспільно-політичне життя вони мали. Так, навіть у Естонії, яка доволі оперативно почала витісняти російську мову звідусіль на рівні державної політики. По-друге, російський ринок праці довгий час лишався максимально привабливим для представників менш заможних країн. Численні трагікомічні історії про двірників з Таджикистану, будівельників з Молдови та хатніх робітниць з України все ж з’явилися не на рівному місці.
