Комісія з упорядкування найменування (перейменування) вулиць та провулків м.Волноваха сьогодні на своэму офіційному сайті довела до відома мешканців міста історичні довідки, які були складені за результатами роботи Комісії.
Зокрема, на предмет причетності осіб, на честь яких було названо вулиці та провулки міста Волноваха, до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, до осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури), до категорії працівників радянських органів державної безпеки, а також які сприяли встановленню радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідували учасників боротьби за незалежність України у XX столітті.
Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прямо визначає про необхідність перейменування вищеназваної категорії вулиць та провулків, встановлюючи конкретні терміни виконання вимог цього Закону.Зокрема, на предмет причетності осіб, на честь яких було названо вулиці та провулки міста Волноваха, до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні, політичних репресій, до осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії, вищих органах влади та управління СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних та автономних радянських республік (крім осіб, діяльність яких була значною мірою пов’язана з розвитком української науки та культури), до категорії працівників радянських органів державної безпеки, а також які сприяли встановленню радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідували учасників боротьби за незалежність України у XX столітті.
Історичні довідки були підготовлені з використанням загальнодоступних ресурсів та джерел в мережі Інтернет (зокрема, Вікіпедія, дослідження Українського інституту історичної пам’яті), а також матеріалів, що зберігаються у Волноваському краєзнавчому районному музеї.
И С Т О Р И Ч Е С К И Е С П Р А В К И
1.Блюхер Васи́лий Константи́нович
Матеріал з Вікіпедії: (19 ноября [1 декабря] 1890[1], Барщинка, Ярославская губерния, Российская Империя — 9 ноября 1938, Москва, СССР) — советский военный, государственный и партийный деятель. Маршал Советского Союза (1935), кавалер Ордена Красного Знамени № 1 (1918) и Ордена Красной Звезды № 1 (1930). В 1938 году был арестован в ходе массовых репрессий в РККА и 9 ноября 1938 года умер от пыток на следствии вЛефортовской тюрьме. Через три года после смерти Сталина в марте 1956 года реабилитирован.27 июня 1921 года назначен председателем Военного совета, главнокомандующим Народно-революционной армии Дальневосточной республики и военным министром ДВР. Членами Военного совета стали М. И. Губельман и В. И. Буров. Провёл реорганизацию НРА ДВР, укрепил дисциплину и одержал победу, взяв Волочаевский укреплённый район. На 1 июля 1921 года численность Народно-революционной армии по штатам определялась в 198 тысяч человек. В действительности же в армейских частях было только 76 тысяч. Республика не располагала ни финансовыми, ни материально-техническими средствами для содержания не только штатного, но и наличного состава армии.Блюхер был избран членом Петросовета и членом ВЦИК: Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета. В конце октября 1922 года, участвуя в работе IV сессии ВЦИК девятого созыва, Блюхер впервые увидел Ленина. В феврале 1934 года на XVII съезде ВКП(б) Блюхер избирается кандидатом в члены ЦК ВКП(б), а на октябрьском Пленуме ЦК 1937 года переводится в состав членов ЦК ВКП(б).
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:Блюхер Василь Костянтинович (1890–1938) Воєначальник, маршал СРСР (1935), причетний до політич- них репресій в Радянському Союзі у 1930-х рр. Народився в сім’ї селянина. Учасник Першої світової війни. Після Жовтневого перевороту вступив до Червоної гвардії, а по- тім до Червоної армії. У 1919–1920 рр. обіймав високі посади в Червоній армії, воював в Сибіру проти адмірала О. Колчака і на Південному фронті проти генерала П. Врангеля. Брав участь у боях під Каховкою і в штурмі Перекопу. У 1921–1922 рр. – голов- нокомандувач, військовий міністр і голова Військової ради Да- лекосхідної республіки. Після громадянської війни – командир 1-го корпусу і начальник Петроградського укріпленого району, заступник командувача військами Українського військового округу. В 1924–1927 рр. – головний військовий радник рево- люційного уряду в Кантоні, Китай. З 1929 р. – командувач Осо- бливою Далекосхідною армією. За посадою і впливом у регіоні він був військовим диктатором радянського Далекого Сходу. З 1934 р. член ЦК ВКП(б). Після невдалих для СРСР боїв на озері Хасан, 22 жовтня 1938 р. був заарештований. 9 листопада помер у Лефортівській в’язниці. 10 березня 1939 р. посмертно позбавлений звання мар- шала і засуджений до смертної кари за шпигунство на користь Японії, участь в антирадянській організації і у військовій змові. Придушував повстання оренбурзьких козаків (кінець 1917 – початок 1918 рр.), брав участь у геноциді козацтва. За операції створеної ним Південно-Уральської партизанської армії проти козаків (липень–вересень 1918 р.) першим з більшовиків отри- мав орден Червоного прапора. З партизанського загону Блюхер сформував 30-ту стрілецьку дивізію, яка увійшла в 3-ю Червону армію. При дивізії він створив каральні інтернаціональні части- 96 ни, в т.ч. батальйон з німців та угорців. У випадках військових невдач або проявів невдоволення у своїх військах застосовував процентні розстріли бійців. Проводив репресії проти амурсько- го і уссурійського козацтва. У 1929 р. командував Особливою Далекосхідною армією, яка вторглася на територію Китаю, фак- тично здійснивши акт міжнародної агресії, який Блюхер назвав випереджувальним ударом. Під час цієї операції підлеглі йому війська вчинили страшний погром у Триріччі, китайській тери- торії, де проживали далекосхідні козаки, які втекли від більшо- виків. У 1936–1938 рр. у підвідомчих йому частинах прокотилося кілька хвиль кривавих чисток, Блюхер цьому не перешкодив. У 1937 р. був причетний до розправи над групою високопосадов- ців РККА на чолі з М. Тухачевським.
2. Ватутин Никола́й Фёдорович
Матеріал з Вікіпедії:(3 [16] декабря 1901, село Чепухино,Валуйский уезд Воронежская губерния — 15 апреля 1944, Киев) — советский военачальник, генерал армии (12 февраля 1943 года),Герой Советского Союза (15 апреля 1965 года, посмертно). Выходец из крестьянской семьи, Николай Ватутин прошёл путь от красноармейца до генерала армии. В годы Великой Отечественной войны он возглавлял войска Воронежского, Юго-Западного и 1-го Украинского фронтов до своей гибели в 1944 году. Рост по партийной линии
В 1929 году в академии — член бюро партийной организации третьего курса;
В 1929—1930 годах — член партбюро штаба дивизии;
В 1930—1931 годах — член партийного бюро штаба Северо-Кавказского военного округа;
В 1932—1933 и 1935—1936 годах — член партбюро штаба дивизии;
Одновременно в 1932—1933 годах Ватутина избирают членом дивизионной партийной комиссии и членом обкома партии;
В 1938—1939 годах — член партбюро штаба Киевского военного округа;
На XV конференции Коммунистической партии Украины Ватутин был избран членом Центральной Ревизионной Комиссии ЦК КП(б)У.
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті: Ватутін Микола Федорович (1901–1944) Воєначальник, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). Використовував солдат як гарматне м’ясо. Син селянина. У 1920 р. вступив до Червоної армії. Член ВКП(б) з 1921 р. З 1922 р. командир взводу, потім на командних і штабних посадах. Служив заступником начальника і начальни- ком штабу Київського військового округу. З 1940 р. начальник Оперативного управління та заступник начальника Генштабу РККА. Під час війни начальник штабу Північно-Західного фронту, заступник начальника Генштабу. З 1942 р. – командувач війська- ми Воронезького, Південно-Західного (під час Сталінградської 99 битви) і 1-го Українського фронтів (Курська дуга). Його війська брали участь у звільненні Бєлгорода, Харкова, Києва, форсуван- ні Дніпра і т.д. Потрапив в засідку українських повстанців, помер від поранення. Похований у Києві. На думку історика В. Сергійчука, Ватутін «кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки, особливо на території Укра- їни. І тільки завдяки гарматному м’ясу такі генерали як Ватутін вигравали битви». Особливо великих втрат радянські війська зазнали при наступі з Букринського плацдарму у ході битви за Київ 1943 р. З огляду на це тодішній командувач Центрального фронту, генерал армії К. Рокосовський сказав на військовій раді: «Це не війна, а геноцид народу». Він спробував через кур’єра сповістити про це Й. Сталіна, але Ватутін заборонив посланцеві повідомляти про це в Генштаб.
3. Дзержинский Фе́ликс Эдму́ндович
Матеріал з Вікіпедії: (польск. Feliks Dzierżyński [ˈfɛliks dʑerˈʐɨɲski], белор. Фе́лікс Дзяржы́нскі; прозвища Желе́зный Фе́ликс, ФД, партийные псевдонимы: Я́цек, Я́куб, Переплётчик, Фра́нек, Астроно́м, Ю́зеф, Дома́нский; 30 августа [11 сентября] 1877 год, родовое имение Дзержиново,Ошмянский уезд, Виленская губерния, Российская империя (ныне Воложинский район, Минская область, Беларусь) — 20 июля 1926 года, Москва, СССР) — революционер, советский государственный деятель, глава ряда наркоматов, основатель и глава ВЧК, инициатор массового террора. Член ЦК партии (1917—1926). Член Оргбюро ЦК РКП(б) (1919—1920, 1921—1924), кандидат в члены Оргбюро ЦК РКП(б) (1921, 1924—1926). Кандидат в члены Политбюро ЦК ВКП(б) (1924—1926).
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті: Дзержинський Фелікс Едмундович (1877–1926) Один із засновників ВЧК та організаторів «червоного терору» в Радянській Росії та на захоплених Червоною Армією територіях. Учасник польського і російського революційного руху, нео- дноразово заарештовувався, сидів у в’язниці, перебував у за- сланнях. Після Жовтневого перевороту – член Петроградського ВРК; з 1917 р. – голова ВЧК; з 1922 р. – ГПУ; ОГПУ і нарком вну- трішніх справ у 1919–1923 рр.; одночасно з 1921 р. – нарком шляхів сполучення. З 1924 р. – голова ВСНХ СРСР. 105 Член ЦК і ЦКК ВКП(б), з 1921 р. – член Оргбюро ЦК, з 1924 р. – кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б), член ЦИК СРСР. Помер від серцевого нападу після кофлікту з радянськими чиновниками. Проводив жорстоку політику репресій проти противників більшовицького режиму. Був ініціатором масового терору, прово- кацій, інституту заручників і т. п. Головною функцією ВЧК вважав боротьбу з контрреволюцією шляхом здійснення безпосередньо репресій. Заперечував обмеження повноважень ЧК, а на критику зловживань ЧК заявляв, що «там, де пролетаріат застосував масо- вий терор, там ми не зустрічаємо зради» і що «право розстрілу для ЧК надзвичайно важливо», навіть якщо «меч її при цьому потра- пляє випадково на голови невинних». Після замаху на Леніна роз- горнув «червоний терор» проти усіх незгідних з більшовицьким режимом. Керував боротьбою з повстанським рухом на Україні. Помер у 1926 р.
4. Зо́рге Рихард
Матеріал з Вікіпедії:(нем. Richard Sorge, агентурный псевдоним Рамза́й, «Инсон»; 4 октября 1895 года, Сабунчи,Бакинский уезд, Бакинская губерния, Российская империя[1][2][3] — 7 ноября 1944 года, Токио, Японская империя) — советский разведчик времён Второй мировой войны, Герой Советского Союза (1964, посмертно). Один из выдающихся разведчиков столетия[4]. Вскоре после запрета деятельности германской компартии в 1924 году Зорге с одобрения руководства по приглашению исполкома Коминтерна приехал в Москву[4]. В 1925 году вступил в ВКП(б), получил гражданство Советского Союза и был принят на работу в аппарат Коминтерна, работал референтом информационного отдела, политическим и учёным секретарём организационного отдела Института марксизма-ленинизма при ЦК ВКП(б)[4]. В 1929 году состоялась командировка в Англию и Ирландию. В Англии Зорге был задержан полицией. При этом никакие его особо важные связи раскрыты не были. Американский исследователь Роберт Ваймант писал о том, что предположительной целью приезда Зорге в Англию была встреча с одним из старших офицеров британской разведывательной организации MI6 и получение от него ценной военной информации. Кристина Герлах, первая жена Зорге, много лет спустя вспоминала, что Рихард встречался тогда с каким-то очень важным агентом. С ноября 1929 года перешёл на работу в Разведупр РККА[8]. Работал под руководством Яниса Карловича Берзиньша и Семена Петровича Урицкого
4. Ильич- псевдоним Ленина В.И.
5. Киров Серге́й Миро́нович
Матеріал з Вікіпедії: (настоящая фамилия Ко́стриков) (15 (27) марта 1886 года, г. Уржум,Вятская губерния — 1 декабря 1934 года, г. Ленинград) — российский революционер, советский государственный и политический деятель. Убит в результате покушения 1 декабря 1934 г. Убийство Кирова послужило началом массовых репрессий, известных как «Большой террор» 28 апреля 1920 года в составе XI красной армии вступает в Баку, становится членом Кавказского бюро ЦК РКП(б), в июне 1920 года назначается полпредом Советской России в Грузии, в октябре 1920 года возглавил советскую делегацию на переговорах в Риге по заключению мирного договора с Польшей.
1921 год — на X съезде РКП(б) избирается кандидатом в члены ЦК. В том же году он становится Первым секретарём ЦК компартии Азербайджана. В апреле 1923 года на XII съезде РКП(б) избран членом ЦК РКП(б).
8 января 1926 года Сергея Кирова избирают первым секретарём Ленинградского губернского комитета (обкома) и горкома партии и Северо-Западного бюро ЦК ВКП(б), кандидатом в члены Политбюро ЦК ВКП(б). В составе группы ЦК направляется в Ленинград для идеологической борьбы с зиновьевской оппозицией. Киров посещает собрания на заводах. За год сделано более 180 выступлений.
В конце 1929 года группа ленинградских функционеров (в том числе руководители Ленинградского совета и областной партийной контрольной комиссии) потребовали у Москвы снять Кирова с должности за дореволюционное сотрудничество с «левобуржуазной прессой». Дело рассматривалось на закрытом заседании Политбюро и Президиума ЦКК ВКП(б). Во многом благодаря поддержке Сталина Киров вышел из этого столкновения победителем. Его противники были сняты со своих постов в Ленинграде. Однако в решении заседания Политбюро и Президиума ЦКК предреволюционная деятельность Кирова была всё же охарактеризована как «ошибка». Несколько лет спустя в известной «платформе Рютина» Киров был поставлен в один ряд с бывшими противниками большевиков, которые в силу своей политической беспринципности особенно верно служили Сталину[9].
К 1934 году награждён орденом Ленина за выдающиеся заслуги в деле восстановления и реконструкции нефтяной промышленности. Он член Политбюро ЦК ВКП(б) с 1930, с 1934 секретарь ЦК ВКП(б) и член Оргбюро ЦК ВКП(б).
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Кіров (Костриков) Сергій Миронович (1886–1934) Активний організатор політичних репресій та пересліду- вань духовенства в більшовицькій Росії, СРСР. Народився в сім’ї лісника. У 1904 р. вступив до РСДРП. У 1905 р. заарештований і після виходу з тюрми очолив бойові дружини. З 1908 р. стає професійним революціонером, веде роботу в Іркутську та Новосибірську, Владикавказі. Співчував меншовикам, але після Жовтневого перевороту 1917 р. перей- шов на сторону більшовиків. У 1919 р. голова тимчасового ре- волюційного комітету в Астрахані, стає членом революційно- 112 військової ради 11-ї Червоної армії. Брав участь у підписанні Ризького мирного договору з Польщею. Член Кавказького бюро ЦК РКП(б). У 1921 р. стає першим секретарем ЦК компартії Азер- байджану. У 1923 р. став членом ЦК РКП(б). У 1926 р. стає першим секретарем Ленінградського губкому партії і Північно-Західного бюро ЦК ВКП(б). У складі групи ЦК відряджений в Ленінград для ідеологічної боротьби з зинов’ївською опозицією. Убитий по- стрілом в потилицю. У 1919 р. в Астрахані очолив придушення контрреволюцій- ного заколоту, було розстріляно робочі виступи за участю черво- ноармійців. 24 травня 1919 р. розстріляно хресний хід. Пересліду- вав духовенство і релігію. За його сприяння в Ленінграді знесено багато храмів. Був одним з ініціаторів погрому вчених Російської Академії наук. При проведенні паспортизації в СРСР з Ленінграду насильно були виселені тисячі колишніх дворян. У віданні Кірова перебувало будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, гірни- чодобувних комбінатів на Кольському півострові, та СЛОН – Со- ловецький табір особливого призначення ОГПУ.
6. Кото́вский Григо́рий Ива́нович
Матеріал з Вікіпедії :(12 (24) июня 1881 — 6 августа 1925) — советский военный и политический деятель, участник Гражданской войны. Сделал карьеру от уголовного преступника до члена Союзного, Украинского и Молдавского Центрального Исполнительного Комитета. Член Реввоенсовета СССР. Легендарный герой советского фольклора и художественной литературы. Отец российского индолога Григория Григорьевича Котовского. Погиб при невыясненных обстоятельствах от выстрела своего знакомого Мейера Зайдера.
В середине ноября 1920 года закончилась гражданская война. Войска Украинской народной республики, генералов Врангеля и Деникина были разгромлены, но большевикам пришлось столкнуться с новой опасностью, с новой войной — с войной против собственного народа, против крестьянских масс, которых власть грабила вот уже три года. Котовский становится одним из главных душителей крестьянской стихии, командиром карательной конной дивизии. Его посылают на «фронт политического бандитизма». В середине декабря 1920 года котовцы карают крестьян севера Херсонщины. Расстрел заложников и ответчиков, сожжение сел, конфискация всего съестного — вот вехи его большого пути.
До августа 1921-го котовцы расправляются с восставшими крестьянами. За особые заслуги в борьбе с народом, Котовский награждается орденом Красного Знамени и «почетным революционным оружием». Еще два ордена Красного Знамени Григорий Иванович получает за «победы» над повстанцами Украины. В конце года Котовский становится командиром 9-й Крымской конной дивизии имени Совнаркома Украины и начальником Таращанского участка по борьбе с бандитизмом (карательного органа).
С сентября 1921 года котовцы продолжают свои карательные акции, перебравшись из России в Украину. Расстрелы крестьян, не желавших сдавать продразверстку, стали для котовцев обычной «работой». В подвластном Котовскому районе была введена «поголовная фильтрация» населения, которая предполагала массовые казни, и действия системы «ответчиков» — людей, чья жизнь зависела от «настроений» всего района.
2 ноября каратели были направлены против отрядов генерала армии УНР Юрка Тютюнника, который выступил на Украину с территории Польши в надежде поднять украинское село на всеобщее восстание против большевиков. Однако части Красной Армии очень скоро изолировали отряды Тютюнника, заставив его постоянно скрываться от превосходящих сил «красных». 15 ноября у села Минкив на Киевщине группа Тютюнника была окружена и разгромлена конницей Котовского.
Более 200 казаков погибло в бою, около 400 — попало в плен. Интересно, что снова Котовский занимается «очковтирательством», заявляя о том, что его потери составляют — трое убитых, в то время как отряд Тютюнника потерял 250 человек убитыми и 517 — пленными. На следующий день в местечке Базар, по приказу Котовского, [192]было расстреляно 360 военнопленных — украинских патриотов, что шли на верную смерть, сражаясь за свободу Украины. На призыв Котовского влиться в ряды его дивизии воины УНР ответили отказом и пением гимна Украины. Так трагично закончился второй «зимний поход» армии УНР.
В 1924 году Котовский, при поддержке Фрунзе, добивается решения о создании Молдавской Автономной Советской Республики. Котовский собственноручно проводит границы этой республики, включив в нее большинство территорий с преобладающим украинским населением (молдаван в молдавской автономии было всего 30–40 %). Авгономия нужна была Котовскому, который записал себя в молдаване, чтобы бесконтрольно властвовать в Приднестровье. Он становится членом ЦИК Советов Молдавской [194] автономии, а также членом ЦИК Советов СССР и УССР. Инициативная группа Котовского предлагала создать Молдавскую автономию в составе УССР, в то время как часть молдавских коммунистов требовала наделить Молдавию статусом союзной республики.
Матеріали з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Котовський Григорій Іванович (1881–1925) Авантюрист, грабіжник, розбійник. Брав участь у знищенні українського національного руху, здійснював масові злочини проти цивільного населення. Син інженера-дворянина. Після закінчення сільськогоспо- дарського училища працював управителем маєтку. В 1905 р. був мобілізований в армію, звідки незабаром втік. Став прихильни- ком анархізму. В 1905 і 1915 рр. очолював збройні загони селян у Бессарабії. У 1916 р. черговий суд кваліфікував його діяльність як звичайний бандитизм, позбавлений будь-яких політичних мотивів, і засудив до страти, заміненої довічною каторгою. З серпня 1917 р. на Румунському фронті. З кінця 1917 р. перебував на службі у більшовицькій армії, командував партизанським за- гоном у Молдавії. В 1919 р. – командир кавалерійської бригади, яка вела бої проти частин Армії Української Народної Республі- ки та денікінців на півдні України. З січня 1920 р. начальник 17-ї кавалерійської бригади. Учасник радянсько-польської війни 1920 р. У вересні 1920 р. кавалерійська частина під командуван- ням Котовського була розбита загоном Чорних запорожців під 116 Галузинцями. З вересня 1921 р. – начальник 9-ї кавалерійської дивізії. Брав участь у придушенні українського повстанського руху, під час чого широко ззастосовувався терор проти мирно- го населення. В листопаді 1921 р. ця дивізія спільно з іншими з’єднаннями Червоної армії в районі с. Малі Міньки (неподалік Базару, тепер Житомирська обл.) завдала поразки частинам Ар- мії УНР, що брали участь у Другому Зимовому поході. З жовтня 1922 р. – командир 2-го кавалерійського корпусу. Вбитий у рад- госпі Чабанці (неподалік Одеси).
7. Крупская Наде́жда Константи́новна
Матеріал з Вікіпедії : (по мужу Ульянова), (14 (26) февраля 1869 года, Санкт-Петербург — 27 февраля 1939 года, Москва) — российская революционерка, советский государственный партийный, общественный и культурный деятель. Почётный член АН СССР (01.02.1931). Жена Владимира Ильича Ульянова (Ленина).
С 1924 года — член ЦКК партии, с 1927 года — член ЦК ВКП(б).В 1928 г. До конца жизни выступала в печати, оставаясь членом ЦК ВКП(б), ВЦИК и ЦИК СССР. В 1937 году избрана депутатом Верховного Совета СССР. Ей присуждена степень доктора педагогических наук.
Матеріал з досліджень Українського інституту фаціальної пам’яті:
Крупська Надія Костянтинівна (1869–1939) Комуністична діячка. Дружина В. Леніна. Приймала активну участь в антирелігійній кампанії, запроваджувала більшовиза- цію освіти, ініціатор «чорних списків» забороненої літератури. Походила з дворянської офіцерської сім’ї. У 1886 р. закін- чила із золотою медаллю жіночу гімназію княгині Оболенської в Санкт-Петербурзі, а потім педагогічний клас при ній. У 1889 р. вступила на історико-філологічне відділення Вищих Бестужев- ських курсів, які покинула через активну участь у марксист- ських гуртках Петербурга. З 1894 р. зблизилася з Леніним і брала участь з ним у створенні революційної організації Союз Бороть- би за Визволення Робітничого Класу в Петербурзі. В 1896 р. за антиурядову пропаганду вислана в Уфимську губернію, яку на її прохання замінили на с. Шушенське Єнісейської губернії, де відбував заслання Ленін. З 1901 р. супроводжувала його в поїзд- ках за кордон в якості секретаря і прес-секретаря. У 1917 р. по- вертається в Росію і працює в радянській системі освіти. Голова Головполітосвіти у 1920–1929 рр. Крупська з 1924 р. входила до складу ЦКК, а з 1927 р. увійшла і в ЦК ВКП(б). Після встановлення радянської влади Крупська займа- ла провідні посади в Народному комісаріаті освіти (Наркомо- 118 сі) РРФСР і взялася за більшовизацію вітчизняної освіти. Вже в 1920 р. Головполітосвіти Наркомосу за ініціативою Крупської розіслав на місця інструкцію про перегляд каталогів і вилучення з громадських бібліотек «ідеологічно шкідливої і застарілої» лі- тератури. Як визнавала сама Крупська, «в деяких губерніях зна- добилося втручання ГПУ, щоб робота по вилученню почалася». Саме Крупська уклала перші «чорні списки» книг, що підлягають забороні і вилученню з бібліотек в радянській Росії. У 1924 р. вона включила в ці списки Платона, Канта, Шопенгауера, Лєско- ва та інших авторів, що шокувало навіть М. Горького. Особливо сильно постраждали дитячі бібліотеки. За наказом Крупської з них були вилучені навіть народні казки Її інструкція містила 97 імен дитячих письменників, у тому числі Чуковського, чиї вірші вона називала «буржуазною маячнею». Циркуляр, підписаний Крупською, забороняв видавати читачам Біблію та іншу релігій- ну літературу. Крупська була одним з головних ініціаторів антирелігійної кампанії. Вона не тільки виправдовувала репресії проти церкви, але і закликала до них, оголошуючи християнство «контррево- люційним», «антинародним», «інструментом насильства панів- них класів».
8. Коваль Андрей Андреевич
Был избран секретарем первого райкома Волновахского района. В феврале 1920 г. убит бандитами. ( матеріал Краєзнавчого районного музею)
9. Ро́за Люксембу́рг
Матеріал з Вікіпедії :(нем. Rosa Luxemburg, польск. Róża Luksemburg, настоящее имя Rosalia Luxenburg — Розалия Люксенбург, псевд. Róża Kruszyńska, Maciej Rózga, Spartakus; 5 марта 1871 года, г. Замосць, Царство Польское, Российская империя, — 15 января 1919 года, Берлин) — теоретик марксизма, философ, экономист и публицист. Одна из наиболее влиятельных деятелей немецкой и европейской революционной левой социал-демократии. Участвовала в работе кружка польских политических эмигрантов, стоявшего у истоков революционной социал-демократии Польши, вела борьбу против национализма Польской социалистической партии (ППС). За антивоенную агитацию в годы Первой мировой войны подверглась репрессиям — суммарный срок, проведенный в тюрьмах составил около 4 лет. Одна из основателей антивоенного Союза Спартака и Коммунистической партии Германии. Схвачена и убита вместе с соратником по партии Карлом Либкнехтом после подавления восстания берлинских рабочих в январе 1919 года.
10. Менжинский Вячесла́в Рудо́льфович
Матеріал з Вікіпедії: (польск. Wacław Menżyński, Mężyński; 19 (31) августа 1874, Санкт-Петербург — 10 мая 1934, дача «Горки-6»[1], Архангельское Московской области) — российский революционер советский партийный деятель, чекист, преемник Ф. Э. Дзержинского во главе ОГПУ (1926—1934), один из организаторов сталинских репрессий.
ОГПУ при СНК СССР (Объединённое государственное политическое управление при СНК СССР).
20 июля 1926 года умер Дзержинский. Председателем ОГПУ стал Менжинский. На период, в который он занимал пост председателя ОГПУ, приходится «великий перелом» — политический курс Сталина, заключавшийся в ликвидации НЭПа.
В. Р. Менжинский установил рекорд длительности пребывания на посту главы спецслужб сталинской эпохи — 8 лет. На съезде Менжинский был избран членом ЦК ВКП(б). В 1927-28 годах ОГПУ выслало из Москвы крупных членов оппозиции (около 150 человек). При Менжинском была созданы политизоляторы, в которых находились деятели небольшевистских партий, а затем и оппозиционеры из ВКП(б).
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Мєнжинський В’ячеслав Рудольфович (1874–1934) Один з керівників радянських каральних органів, організатор політичних репресій в Радянському Союзі. Народився в родині викладача кадетського корпусу, за- кінчив юридичний факультет Петербурзького університету. В адвокатській практиці таланту не виявив. Вів пропагандистську роботу у нелегальних гуртках. У 1902 р. вступив до РСДРП, ввійшов до більшовицької фракції. Брав участь у революції 1905– 1907 рр. У 1907 р. емігрував, жив в Бельгії, Швейцарії, Франції, США, працював в більшовицьких виданнях. Повернувся до Росії після Лютневої революції 1917 р. Був учасником Жовтневого пе- ревороту. Призначений наркомом фінансів. У 1918–1919 рр. як 125 генеральний консул був відряджений до Берліну. З 1919 р. пе- ребував в апараті ЧК. Протягом 1923–1926 рр. був заступником Ф. Дзержинського. У 1926р. очолив ОГПУ. Із допомогою Р. Ягоди фабрикував справи «шкідників» («Шахтинська справа», процес «Промпартії», «агентів іноземних розвідок», процес «Союзного бюро меншовиків» тощо). На посаді наркома фінансів займався націоналізацією і реквізицією майна переможених класів. Відповідальний за масові розстріли колишніх офіцерів, які пішли на службу до більшовиків, і репресії проти мирного населення в прифронтовій смузі. За Менжинського чекісти почали нелегально проникати на територію іноземних держав, щоб вбивати і викрадати російських емігрантів. На головування Менжинського в ОГПУ припадає п чаток організації спецтюрем («шарашек)», в яких ув’язнені вчені та інженери створювали зразки нової техніки.
11. Островский Алекса́ндр Никола́евич
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті: Островський Микола Олексійович (1904–1936) Письменник, автор роману «Як гартувалася сталь». Причетний до каральних експедицій проти населення, запідозреного в контрреволюції. 129 Народився в сім’ї робітника гуральні. Під час німецької окупації 1918 р. брав участь у підпільній діяльності більшовиків Шепетівки. 20 липня 1919 р. вступив до комсомолу, пішов на фронт добровольцем. Воював в кавалерійській бригаді Г. Котовського і в 1-ї Кінній армії. У серпні 1920 р. під Львовом був важко поран ний у спину і демобілізований. Повернувшись у Шепетівку, став працювати в місцевому ревкомі. Брав участь у нічних обшуках і прямому пограбуванні, організованому владою – ходив по квартирах і відбирав продовольство, книги та інше майно у людей, оголошених буржуями. У 1924 р. значився комунаром Окремого Шепетівського батальйону Особливого призначення, котрий проводив зачистки місцевості – каральні експедиції проти населення, запідозреного в контрреволюції. З 1928 р. втратив зір і був прикутий до ліжка. Придумав систему письма, написав роман про становлення радянської влади «Як гартувалася сталь» (1932–1934), який був офіційно визнаний одним з кращих творів соціалістичного реалізму. У 1935 р. Островський нагороджений орденом Леніна, йому були подаровані будинок в Сочі і квартира в Москві, присвоєно звання бригад- ного комісара. Вже будучи прикутим до ліжка, майже осліплий інвалід закидали різні інстанції листами, яких викривав своїх сусідів по будинку – «недорізаних буржуїв».
12. Пархо́менко Алекса́ндр Я́ковлевич
Матеріал з Вікіпедії: (12 (24) декабря 1886 года, село Макаров Яр[1] — 3 января 1921 года, село Бузовка[2]) — участник Гражданской войны, член партии с 1904 года. С 1900 года работал на заводах Луганска, активный участник революционного движения, неоднократно арестовывался. Участник Первой русской революции 1905—1907 годов.
В мае и июле 1916 года алчёвские металлурги провели две крупные забастовки[3]. В июле этого же года под руководством эсеров, большевиков и меньшевиков вспыхнула двухнедельная общегородская стачка луганских рабочих, охватившая около 15 тысяч человек[3]. За участие в ней были арестованы 50 рабочих, а около 600 человек, в том числе Александр Пархоменко и Фёдор Якубовский, отправлены на фронт[3].
В 1917 году участвовал в установлении советской власти в Донбассе. В июне 1917 года назначен начальником штаба Красной гвардии Луганска. В это же время организовал создание Луганской рабоче-крестьянской милиции. В 1918 году — участник боёв с белогвардейскими войсками Каледина и немецкими оккупантами[4].
Весной 1918 года — особоуполномоченный 5-й революционной украинской армии. С 5-й украинской армией совершил поход от Луганска к Царицыну; был особоуполномоченным 10-й армии РККА.[4]
В первой половине 1919 года — начальник гарнизона Харькова, военком Харьковской губернии, участник подавления «григорьевщины»; затем — в 1-й Конной Армии.
В 1920 году был комендантом Ростова.
Участник советско-польской войны, начальник 14-й кавалерийской дивизии РККА.
Участник подавления махновского движения.
3 января 1921 года махновцы неожиданно напали на совершавший марш штаб 14-й кавдивизии у села Бузовка и в завязавшемся бою постреляли и изрубили весь его состав вместе с начдивом[5][6]. Из состава штаба уцелел лишь один из командиров, которого спас призовой жеребец, позволивший ему уйти от погони.
Герой Гражданской войны
Пархоменко Александр Яковлевич [12(24). 12. 1886, с. Макаров Яр, ныне с. Пархоменко Краснодонского р-на Ворошиловградской обл.,— 3.1.1921, с. Бузовцы, ныне Жашковского р-на Черкасской обл.], герой Гражданской войны. Чл. КПСС с 1904. В Сов. Армии с 1918. С 1900 рабочий Луганского паровозостроительного завода. Активно участвовал в революц. движении. В 1905—07 был одним из организаторов боевой рабочей дружины, затем руководителем крестьянского восстания в с. Макаров Яр. Неоднократно арестовывался. В 1916 один из руководителей политич. стачки на Луганском патронном з-де. В том же году был мобилизован в армию. Во время Февр. революции 1917 отряд солдат во главе с П. разоружил Марьинский полицейский участок в Москве и штурмовал здание телеграфа. По возвращении в Луганск (март 1917) П. принимал активное участие в сплочении пролетарских сил, вёл борьбу с меньшевиками и эсерами, создал на патронном з-де боевую дружину, возглавлял штаб Красной Гвардии. После Октября 1917 участвовал в установлении Сов. власти в Донбассе, в подавлении мятежа Каледина и в борьбе против Центр. Укр. рады. С марта 1918 П. возглавлял штаб первого Луганского отряда (ком-р К. Е. Ворошилов), к-рый участвовал в боях с нем. оккупантами. В боях за Донбасс, при обороне Харькова, в геропч. походе 5-й Укр. армии к Царицыну ярко раскрылись военное дарование, организаторские способности П., его бесстрашие. В июне 1918 П. с отрядом прошёл через занятые врагом степи в Царицын; здесь в окт. 1918 был назначен особо уполномоченным РВС 10-й армии. С янв. 1919 П.— воен. комиссар Харьковской губ., нач-к гарнизона Харькова и одновременно уполномоченный по снабжению Харьковского воен. округа. Командовал группой войск при разгроме банд Григорьева. За умелое руководство сводным отрядом сов. войск при взятии Екатеринослава (Днепропетровск) и проявленные при этом мужество и храбрость был награждён орденом Красного Знамени. В последующем командовал Харьковской крепостной зоной, образованной в связи с наступлением деникинских войск. С дек. 1919 особоуполномоченный РВС 1-й Конной армии, с апр. 1920 нач-к 14-й кав. дивизии этой армии. В Киевской операции 1920 и в боях в Северной Таврии П. проявил большое мужество, храбрость и самообладание, за что был награждён вторым орденом Красного Знамени. Использованы материалы Большой советской энциклопедии в 8-ми томах, т. 6.
Образ остался незамутненным Александр Яковлевич Пархоменко (1886-1921) - один из мифологизированных советской пропагандой «героев» Гражданской войны. По своим биографическим данным (рабочий из крестьян) он идеально подходил к роли «командира из народа», а ранняя смерть избавила его от обвинения в «троцкистском заговоре» или шпионаже. Образ остался незамутненным, и Пархоменко попал в число лиц, которым при Сталине были посвящены персональные кинофильмы.
В 1904 г., работая на Луганском паровозостроительном заводе, Пархоменко вступил в партию большевиков. В событиях 1905-1907 гг. участвовал под руководством Ворошилова, который впоследствии и продвигал его на высокие должности. В декабре 1905 г. организовал боевую дружину, с которой проводил в Донбассе террористические акты. Летом 1906 г. возглавил бунт в родном селе. Неоднократно был арестован, но каждый раз снова возвращался к подпольной работе.
В I мировую войну активно выступал за поражение России. В 1915 г. по заданию партии вернулся в Луганск и устроился на патронный завод. В 1916 г. за организацию на нем антивоенной забастовки был отправлен солдатом в армию. Оказавшись в запасном полку в Воронеже, Пархоменко продолжил там свою агитацию.
Во время Февральской революции 1917 был в Москве, участвовал в захвате телеграфа и арестах администрации; с отрядом революционных солдат разгромил Марьинский полицейский участок и стал начальником Марьинского района. В марте 1917 опять вернулся в Луганск, где готовил захват власти большевиками: создал на Луганском патронном заводе боевую дружину, возглавил штаб местной Красной гвардии.
После октябрьского переворота Пархоменко утверждал в Донбассе советскую власть. В начале 1918 г. участвовал в репрессиях против казачества. Был ближайшим помощником Ворошилова, с которым отступил из Донбасса в Царицын. С октября 1918 он - особоуполномоченный РВС 10-й армии. С января 1919 - военный комиссар Харьковской губернии, начальник харьковского гарнизона, с марта 1919 г. - уполномоченный по снабжению Харьковского военного округа. Затем Пархоменко руководил Харьковской крепостной зоной, где потворствовал кровавому разгулу местной ЧК во главе с садистом Саенко. В 1920 г. воевал на польском фронте, а с осени 1920 г. - в Северной Таврии, против армии Врангеля. В декабре 1920 г. был направлен советским командованием на борьбу с недавним союзником по взятию Крыма - Махно. Участвовал в репрессиях против антисоветски настроенного населения Украины. Убит попав в засаду во время погони за отрядом повстанцев.
Имя Пархоменко присвоено его родному селу Макаров Яр (Луганская область), улицам в Махачкале, Ставрополе-на-Волге (с 1964 г. - Тольятти), Санкт-Петербурге и других городах.
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті: Пархоменко Олександр Якович (1886–1921) Червоний командир, брав участь у знищенні українського національного руху в 1917–1920 рр. Народився на Луганщині, в сім’ї сільського гончаря. Працю- вав на заводах у Донбасі, член РСДРП з 1904 р. В червні 1917 р. призначений начальником штабу Червоної гвардії Луганська, заснував першу радянську міліцію в Луганську. Пізніше – особли- вий уповноважений П’ятої Червоної армії, член Революційної військової ради Десятої армії. В 1919 р. – начальник більшовиць- кого гарнізону Харкова. В 1920 р. – комендант Ростова-на-Дону, командир 14-ї кавалерійської дивізії. У грудні 1905 р. організував бойову дружину, з якою проводив у Донбасі терористичні акти. У березні 1917 р. готував за- хоплення влади більшовиками в Луганську: створив на патронному заводі бойову дружину, очолив штаб місцевої Червоної гвардії. Після Жовтневого перевороту утверджував у Донбасі радянську владу. На початку 1918 р. брав участь у репресіях проти козацтва. Учасник ліквідації повстання отамана Григор’єва. В 1919 р. – начальник Харківського гарнізону, де потурав діям міс- цевої ЧК на чолі з садистом Саєнко. У грудні 1920 р. направлений радянським командуванням на боротьбу з недавнім союзником щодо взяття Криму – Махно. Брав участь у репресіях проти анти- радянськи налаштованого населення України. Загинув у бою з загоном повстанського отамана Кібця.
13. Петровский Григо́рий Ива́нович
Матеріал з Вікіпедії: (укр. Григорій Іванович Петровський, 23 января (4 февраля) 1878, с.Печенеги Волчанского уезда Харьковской губернии — 9 января 1958) — русский революционер, советский партийный и государственный деятель. Кандидат в члены ЦК РКП(б) в 1918—1919, 1920—1921 гг. Член ЦК РКП(б) — ВКП(б) в 1921—1939 гг. В 1926—1939 гг. кандидат в члены Политбюро ЦК. Матеріал з досліджень Українського інститут національної пам’яті: Петровський Григорій Іванович (1878–1958) Організатор червоного терору в Україні, брав участь у зни- щенні українського національного руху. Один із ініціаторів орга- нізації Голодомору. Народився на Харківщині, в сім’ї шевця. Керував підпільни- ми робітничими гуртками, брав участь в організації страйків у Катеринославі. У 1912 р. обраний членом ІV Державної думи від Катеринославської губернії. Працював у редакції газети «Прав- да», у 1913 р. був її офіційним випусковим редактором. У лис- топаді 1914 р. заарештований і засланий на довічне ув’язнення в Туруханський край (північ Східного Сибіру). Після Лютневої революції 1917 р. комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки. В червні 1917 р. перебрався до Петро- граду. У липні 1917 р. ЦК РСДРП(б) направив його в Україну для боротьби проти Центральної Ради. В 1917–1919 рр. народний комісар внутрішніх справ РРФСР, один із організаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бресті. З березня 1919 до літа 1938 р. – голова ВУЦВК («всеукраїнський староста»). У квітні 1919 р. був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Ки- єві. В 1922 р. з боку УСРР підписав Договір про утворення СРСР. У 1922–1937 рр. – один із заступників голови ЦИК СРСР. У 1937– 1938 рр. – заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. Член Політбюро ЦК КП(б)У (1919–1938). 10 березня 1939 р. виведений зі складу Політбюро і призна- чений на скромну посаду заступника директора Музею революції. Орієнтуючись на Москву, Петровський повністю відкидав ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У 1923 р. під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шум- ського, X. Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. Прове- дена під керівництвом Петровського, примусова колективізація села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932–1933 рр. Наприкінці жовтня 1932 р. призначений відповідальним за вико- нання хлібних заготівель у Донецькій області. Вів себе дуже тихо і єдиний з опальних вищих парткерівників залишився в живих.
14. Свердлов Я́ков Миха́йлович
Матеріал з Вікіпедії:(22 мая (3 июня) 1885 года или 23 мая (4 июня) 1885 года, Нижний Новгород — 16 марта 1919, Москва) — российский политический и государственный деятель,революционер, большевик. Член ЦК РСДРП(б), РКП(б). Председатель ВЦИК (формальный главаРСФСР) в ноябре 1917 — марте 1919 гг. Партийные псевдонимы: товарищ Андрей, Макс, Михаил Пермяков, Смирнов и др. Как председатель ВЦИК, был одним из организаторов разгона Учредительного собрания, расказачивания[3]. Председатель Всероссийского ЦИК.
8 ноября по предложению Ленина Свердлов как главный кадровик был поставлен председателем ВЦИК Советов рабочих и солдатских депутатов. Действуя в этом качестве, Свердлов осуществил основную работу по созданию органов советской власти «в центре и на местах».
15. Стаханов Алексе́й Григо́рьевич
Матеріал з Вікіпедії: (21 декабря 1905 (3 января 1906 год) — 5 ноября 1977, имя при рождении — Андрей) — советский шахтёр, новатор угольной промышленности, основоположник Стахановского движения, Герой Социалистического Труда (1970). В 1935 году группа из забойщика Стаханова и двух крепильщиков за одну смену добыла в 15,5 раз больше угля, чем предписывалось по норме на одного забойщика. Рекордная смена была спланирована заранее, было перепроверено оборудование, организован вывоз угля, проведено освещение забоя. Однако советская пропаганда приписывала весь добытый за смену уголь лично Стаханову. Достижение Стаханова было использовано ВКП(б) для кампании, известной как «Стахановское движение».[1][ Внешне карьера его развивалась вполне благополучно. В 1936—1941 годах он учился в Промакадемии в Москве. В 1941—1942 годах — начальник шахты № 31 в Караганде. В 1943—1957 годах работал начальником сектора социалистического соревнования в Народном комиссариате угольной промышленности СССР в Москве. Жил в известном«Доме на набережной»[7]. После смерти покровительствующего ему Сталина, в 1957 году по указанию Н. С. Хрущёва он был возвращён в Донецкую область, где ему пришлось снимать угол, а затем несколько лет жить в общежитии. Семья Стаханова отказалась последовать за ним в «ссылку» и осталась в Москве. Стаханов тяжело переживал случившееся и много пил[6]. До 1959 года был заместителем управляющего трестом «Чистяковантрацит», с 1959 года помощник главного инженера шахтоуправления № 2/43 треста «Торезантрацит». С 1974 года — на пенсии.После рекордной смены Стаханов превратился в орудие советской пропаганды и фактически стал её жертвой: его имя существовало, как символ, отдельно от него. Сам он, пользуясь предоставленными ему благами и покровительством, превратившись из шахтёра в номенклатурного работника и, оставаясь всё тем же простым и малокультурным человеком, спивался[1][6].Умер 5 ноября 1977 года на 72-м году жизни в психиатрической больнице, куда попал от тяжёлых последствий хронического алкоголизма (рассеянный склероз с частичной потерей памяти, белая горячка), до того пережив ещё и инсульт[5][6]. Он поскользнулся на шкурке яблока, ударился головой и умер, не приходя в сознание[2][6]. Похоронен на городском кладбище в городе Торезе Донецкой области.
Настоящее имя Стаханова — Андрей. В статье «Правды» его по недосмотру назвали Алексеем. Через день по личному указанию Сталина шахтёру вручили новый паспорт с именем Алексей.[1]
16. Эрнст Тельман
Матеріал з Вікіпедії: (нем. Ernst Thälmann; 16 апреля 1886, Гамбург — 18 августа 1944, концентрационный лагерь Бухенвальд) — лидер немецких коммунистов. Депутат рейхстага в 1925—1933 годах. Один из главных политических оппонентов Гитлера.
В конце 1917 года вступил в Независимую социал-демократическую партию. В 1919 году стал главой гамбургской городской организации партии. В 1920 году присоединил организацию к коммунистической партии. С 1922 года член ЦК компартии Германии. Под его руководством было произведено Гамбургское восстание в 1923 году.С 1924 года председатель ЦК компартии Германии. В 1925 году избран депутатом рейхстага (состоял им до 1933 года). Руководил боевым крылом КПГ — организацией Рот Фронт.
17.Тетерюк Василий Степанович.
Герой социалистического труда, бывший первый секретарь райкома Компартии Украины ( матеріал з Краєзнавчого районного музею)
18. Клара Цеткин.
Матеріал з Вікіпедії :(нем. Clara Zetkin, урождённая Айсснер (нем. Eißner); 5 июля 1857, Видерау, Германия — 20 июня 1933, Архангельское, близ Москвы, СССР) — немецкий политик, деятельница немецкого и международного коммунистического движения, одна из основателей Коммунистической партии Германии,активистка борьбы за права женщин. Она стала редактором газеты СДПГ для женщин «Равенство» (нем. Die Gleichheit), причём уговорила финансировать газету основателя знаменитогоэлектротехнического концерна Роберта Боша. Редактируя с 1891 по 1917 годы эту газету, она превратила социал-демократическое женское движение в Германии в одно из сильнейших в Европе. В 1920—1933 годах, на протяжении всего существования Веймарской республики, немецкая революционерка представляла Компартию в Рейхстаге. В 1919—1924 и 1927—1929 годах она входила в состав ЦК КПГ.
19. Щербаков А.С.
Матеріал з Вікіпедії: советский государственный и партийный деятель с 1953 года.
В 1936-1937 — второй секретарь Ленинградского обкома ВКП(б). В 1937-1938 — первый секретарь Восточно-Сибирского (Иркутского) обкома ВКП(б).В 1938 назначен первым секретарем Сталинского (Донецкого) обкома Компартии Украины. Был руководителем ряда областей, принимал участие в репрессиях, возглавлял «тройки».С 1937 — депутат Верховного Совета СССР. С 1938 — депутатом Верховного Совета УССР 1-го созыва; первый секретарь Московского областного и городского комитетов ВКП(б). С 1939 — член ЦК ВКП(б).С 4 мая 1941 — секретарь ЦК ВКП(б). С 21 июля 1941 — кандидат в члены Политбюро ЦК КПСС.С июня 1942 — начальник Главного политического управления РККА.В 1942-1943 — заместитель наркома обороны СССР, председатель Совета военно-политической пропаганды, начальник Совинформбюро
20. Фёдор Андреевич Сергеев (Артём)
Матеріал з Вікіпедії: (1883—1921), советский государственный и партийный деятель, один из организаторов вооружённого восстания в Харькове и в Донбассе в октябре 1917 года. более известный как «товарищ Артём» Член РСДРП(б) с 1902 года, основатель Донецко-Криворожской советской республики, близкий друг Сергея Кирова и Иосифа Сталина.
21. Воро́вский Ва́цлав Ва́цлавович
Матеріал з Вікіпедії: (польск. Wacław Worowski, псевдонимы: П. Орло́вский, Шварц, Жозефи́на, Фавн и др.; 15 (27) октября 1871 года, Москва — 10 мая 1923 года, Лозанна) — российский революционер, публицист и литературный критик. Один из первых советских дипломатов. Убит белоэмигрантом М. Конради.
В 1903 году тайно прибыл в Одессу для подпольной работы. Был связным между большевиками и польскими левыми. В 1905 году приехал из-за границы в Санкт-Петербург, сотрудничал в большевистских газетах и журналах, занимался закупкой оружия для боевых дружин. В 1906 году участвовал в работе IV съезда РСДРП в Стокгольме. После очередной ссылки жил в Москве. В 1915—1916 годах работал в Петрограде на заводе «Сименс-Шуккерт» (современный завод «Электросила»). Занимался литературной критикой и политическимифельетонами. 13 апреля (н.ст.) 1917 года вошёл наряду с Ганецким и Радеком в состав Заграничного бюро ЦК РСДРП(б) в Стокгольме, сформированного по предложению Ленина (последний находился в городе проездом в Россию). После прихода большевиков к власти — полпред в Скандинавии; в 1919 году (в связи с объявленной Антантой блокадой Советской России) возвратился в Россию. После отъезда Воровского из Швеции на счетах советского представительства в местных банках находилось около 10 млн крон, а на личном счете Воровского — почти 1,8 млн крон. Кроме того, он открыл другие счета в европейских банках под вымышленными именами. Все это предназначалось для поддержки международного рабочего движения[1]. В 1919 году Воровский вернулся в Россию. Занимал пост заведующего Государственным издательством, являлся одним из инициаторов гонений на Русскую православную церковь.
С 1921 года — полпред и торгпред в Италии. В 1922 году принимал участие в Генуэзской конференции. В 1923 году назначен в состав советской делегации на Лозаннской конференции и выехал в Лозанну (Швейцария). 10 мая был убит в ресторане отеля «Сесиль» в Лозанне бывшим белогвардейцем Морисом Конради, потерявшим родных во время революции. Застрелив Воровского и ранив двух его помощников, Конради отдал револьвер метрдотелю со словами: «Я сделал доброе дело — русские большевики погубили всю Европу… Это пойдёт на пользу всему миру». Конради и его сообщник Аркадий Полунин были оправданы присяжными после того, как более 70 свидетелей рассказали суду о большевистских преступлениях: суд счёл убийство Воровского справедливым актом[2][3][4]. Дипломатические отношения между СССР и Швейцарией были разорваны. Освещавший процесс русский писатель М. П. Арцыбашев писал в этой связи: Воровский был убит не как идейный коммунист, а как палач… Убит как агент мировых поджигателей и отравителей, всему миру готовящих участь несчастной России — Михаил Шишкин.
Уроки швейцарского// «Иностранная литература», 1998, №9.
Похоронен на Красной площади в Москве в братской могиле. В 1961 году учреждена премия им. В.Воровского за лучшую работу года в области международной журналистики.
Матеріал з досліджень Українського інститут національних досліджень:
Воровський Вацлав Вацлавович (1871–1923) Один з організаторів масових репресій проти духовенства. Народився в дворянській сім’ї. Член Комуністичної партії з 1894 р. Неодноразово сидів у тюрмі і був у засланні. У перші роки розколу РСДРП Воровський (псевдонім Орловський) був одним з найближчих співробітників Леніна і його співредактором по газеті «Вперед». У 1905–1907 рр. вважався найвизначнішим партійним публіцистом, прославився як марксистський критик літератури. Співробітник газет «Іскра», «Вперед», «Пролетарій», «Правда». З 1917 р. – посол у Сканди- навських країнах. У 1917–1918 рр. член закордонного бюро ЦК партії, одночасно будучи радянським представником у Швеції. У 1919–1920 рр. завідував Держвидавом; в 1921– 1923 рр. – повноважний представник СРСР в Італії. Убитий в Лозанні білогвардійцем. Один з головних ініціаторів гонінь на Православну Церкву. Задумував штучне розпалювання внутрішньоцерковних конфліктів, які могли стати приводом для пограбування Церкви і насильницького затвердження богоборчої ідеології. У 1923 р. він без запрошення приїхав на конференцію в Лозанні, де був убитий російським офіцером-емігрантом М. Конраді. Письменник І. Шмельов та інші діячі еміграції передали адвокату Т. Оберу матеріали про масштаби терору біль- шовиків, а історик С. Мельгунов підготував до процесу книгу «Червоний терор в Росії». Суд нейтральної Швейцарії виправдав вбивцю.
22.Калинин Михаи́л Ива́нович
Матеріал з Вікіпедії :(7 (19) ноября 1875 — 3 июня 1946) — российский революционер, советскийгосударственный и партийный деятель. В 1919 году Л. Д. Троцкий назвал его «всероссийским старостой», после 1935 года его стали называть «всесоюзным старостой»[2]. Член ЦК ВКП(б) (1919—1946). Кандидат в члены Политбюро ЦК ВКП(б) (1919—1926), член Политбюро ЦК (1926—1946). Член Оргбюро ЦК ВКП(б) (1919—1920, 1924—1925), кандидат в члены Оргбюро ЦК РКП(б) (1921—1924). На 1-м Съезде Советов СССР 30 декабря 1922 года М. И. Калинин был избран одним из Председателей ЦИК СССР. На этой должности он оставался до января 1938 года.
Матеріал з Українського інституту національної пам’яті:
Калінін Михайло Іванович (1875–1946) Один із організаторів політичного терору в Радянському Союзі у 1920–1930-х рр. Народився в селянській родині. У 1899 р. разом з іншими членами організованого ним марксистського гуртка був за- арештований і після 10-місячного ув’язнення висланий у Тиф- ліс. Брав участь у революції 1905 р. Під час Лютневої револю- ції 1917 р. був одним з керівників захоплення Фінляндського вокзалу. Брав безпосередню участь у підготовці та проведенні Жовтневого повстання. Очолив Комісаріат міських господарств Союзу комун Північної області і Петроградської трудової кому- ни. Після смерті Я. Свердлова в 1919 р. обраний головою ВЦИК (до 1938 р.), одночасно з 1922 р. голова ЦИК СРСР. З 1938 р. до березня 1946 р. голова Президії Верховної Ради СРСР. З березня 1946 р. член Президії Верховної Ради СРСР. 1 липня 1921 р. декретом за підписом М. Калініна, В. Лені- на і А. Єнукідзе санкціоновано спрощене судочинство у справах про розкрадання соціалістичної власності: без участі захисту і свідків, із недопущенням касації і прохань про помилування, ви- конанням вироку протягом 24-х годин. 1 грудня 1934 р. підписав постанову ЦИК, в якій встанов- лювалися зміни в кримінально-процесуальному кодексі, в т.ч. 10-денний термін слідства; обвинувальний висновок має вру- чатися обвинуваченим за день до суду, слухання справи прово- диться без участі сторін; оскарження вироку та клопотання про помилування неприпустимі; вирок до вищої міри покарання ви- конувався негайно. Фактично цією постановою Калінін законо- 110 давчо санкціонував проведення репресій і самоуправних роз- стрілів, які відтепер повинні були вважатися законними. Калінін був офіційної вивіскою радянської влади: вручав нагороди і вітав з присвоєнням звань. Створений радянською пропагандою образ «всесоюзного старости», що вийшов з наро- ду, використовувався для того, щоб показати, що влада в країні перебуває в руках Калініна, а Сталін просто керівник і вождь – Калінін прикривав собою режим диктатури Сталіна. На ім’я Калі- ніна посилали листи численні засуджені з ГУЛАГу, однак Калінін не втрутився в дії НКВС або суду, навіть коли мова йшла про його власну дружину.
23.Курский Владимир Михайлович
Матеріал з Вікіпедія :(18 декабря 1897, Харьков — 8 июля 1937, Москва) — деятель советских органов госбезопасности, один из руководителей НКВД, комиссар государственной безопасности 3-го ранга (с 13 декабря 1936 года). Входил в ближайшее окружение Н. И. Ежова. Организатор фальсифицированных процессов противников режима и массовых репрессий в СССР. По официальной версии застрелился.
24.Карл Ли́бкнехт
Матеріал з Вікіпедії:(нем. Karl Liebknecht; 13 августа 1871 года, Лейпциг — 15 января 1919 года, Тиргартен, Берлин) — деятель германского и международного рабочего и социалистического движения, один из основателей (1918) коммунистической партии Германии. Сын Вильгельма Либкнехта и брат Теодора и Отто Либкнехтов. Отец Роберта Либкнехта.
Выйдя из заключения, Либкнехт снова развернул активную революционную деятельность. Листовка от 8 ноября, одним из авторов которой был Либкнехт, призвала немецких рабочих к свержению правительства. Вместе с Розой Люксембург Либкнехт организовал издание газеты «Роте фане», первый номер которой вышел 9 ноября 1918 года Либкнехт боролся за углубление Ноябрьской революции 1918, энергично выступал против лидеров германской социал-демократии, указывая, что они хотят ликвидировать германскую революцию в самом её зародыше, и против руководителей центристской Независимой социал-демократической партии, потворствовавших, по его мнению, этим стремлениям. К. Либкнехт и Р. Люксембург основали Коммунистическую партию Германии (Учредительный съезд состоялся в Берлине 30 декабря 1918 г. — 1 января 1919 г.). Глава восстания[править | править вики-текст]
В январе 1919 года Либкнехт встал во главе восстания, направленного на свержение социал-демократического руководства Германии. Восставшие пытались установить в Германии советскую власть. Социал-демократы опасались, что действия Либкнехта и его сторонников могут привести к гражданской войне. Центральный орган Социал-демократической партии Германии «Форвертс» («Vorwärts») потребовал преследования вождей Коммунистической партии Германии. За головы Карла Либкнехта и Розы Люксембург было назначено 100 000 марок.
25. Орджоники́дзе Григо́рий Константи́нович
(груз. გრიგოლ ორჯონიკიძე ; партийное прозвище Серго́ (груз. სერგო;12 (24) октября 1886, село Гореша, Шорапанский уезд, Кутаисская губерния — 18 февраля 1937, Москва[1]) — известный грузинский большевик и видный советский государственный и партийный деятель, революционер.
В 1912—1917, 1921—1927 и с 1934 года член ЦК партии. С февраля 1922 года 1-й секретарь Закавказского, с сентября 1926 года Северо-Кавказского крайкома РКП(б).
В 1926—1930 годах Орджоникидзе — председатель ЦКК ВКП(б), нарком РКИ и зам. председателя СНК СССР. «29.11.1926 г. Дорогой Нестор! Шлю тебе, Сарие и твоему разбойнику братский привет… Едет к тебе Молотов, он здорово устал… Пить и стрелять можешь сколько хочешь, ЦКК теперь в наших руках… Крепко, крепко целую тебя! Привет всем ребятам. Привет от Зины Сарие, тебе, Рауфчику. Жму руку твой Серго…» — пишет Орджоникидзе в Абхазию Нестору Лакобе[11]. С 1930 года — председатель ВСНХ, а затем нарком тяжёлой промышленности. Отмечают, что на этой должности Орджоникидзе не поддерживал курс на разворачивавшиеся в стране массовые репрессии[12].
С 1930 по 1937 годы — член Политбюро ЦК ВКП(б) (кандидат в 1926 году). Член ЦИК СССР 1—7 созывов.
В 1936 году был арестован старший брат Орджоникидзе Павел (Папулия). «Учитывая характер Орджоникидзе и его особое отношение к семье и друзьям, это был очень сильный удар», — отмечает историк Олег Хлевнюк. Причём известие об аресте брата Орджоникидзе получил в Кисловодске в октябре 1936 г., в день своего 50-летия. «27 октября, — вспоминала жена Орджоникидзе, — в Пятигорске проходило торжественное заседание, посвящённое пятидесятилетию Серго. Он отказался присутствовать на нём, и я отправилась туда одна». В самом конце октября Орджоникидзе уехал в Москву, где вскоре с ним случился сердечный приступ[13].
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Орджонікідзе Григорій Костянтинович (1886–1937) Активний організатор політичних репресій, зіграв провідну роль в геноциді терського козацтва. Головний організатор інду- 128 стріалізації країни і грандіозних будівництв 1930-х рр. за рахунок населення та масового використання рабської праці ув’язнених. Народився в дворянській родині. Член РСДРП з 1903 р., біль- шовик. Брав активну участь у революції 1905–1907 рр. на Закав- каззі. У 1912 р. був заарештований , а потім був висланий до Якут- ська, де працював лікарем. Після повернення із заслання – член Петербурзького комітету РСДРП(б) та Виконкому Петроградської Ради. Активний учасник Жовтневого перевороту 1917 р. У роки громадянської війни був на керівній роботі в армії, один з орга- нізаторів розгрому Денікіна. З лютого 1922 р. – 1-й секретар За- кавказького, з вересня 1926 р. – Північно-Кавказького крайкому РКП(б). У 1926–1930 рр. голова ЦКК ВКП(б) і заступник голови РНК СРСР. З 1930 р. – голова Вищої ради народного господарства, а потім нарком важкої промисловості. У грудні 1930 р. обраний членом Політбюро ЦК ВКП(б). В останні роки життя очолював нар- комат важкої промисловості СРСР. У розпал сталінських репресій Орджонікідзе, відчувши, що над його головою збираються хмари, вважав за краще покінчити з собою. Ревно виконуючи завдання партії, Орджонікідзе здобув собі криваву славу. З його санкції були знищені тисячі людей, визнаних антирадянським елементом – не тільки офіцерів, але і комерсан- тів, промисловців, представників інших інтелектуальних профе- сій. У січні 1918 р. Орджонікідзе вжив «нещадних революційних заходів» щодо залізничників, звинувачених у саботажі хлібних пе- ревезень. На Кубані Орджонікідзе вилучав у без того пограбова- них селян «надлишки» хліба для Петрограда. На Північному Кав- казі він нацьковував на терське козацтво інгушів і чеченців, яким обіцяв передати козацькіі землі. На початку 1920-х рр. Орджоні- кідзе забезпечив насильницьке встановлення радянської влади в Грузії, Азербайджані та Вірменії. Головний організатор індустрі- алізації країни і грандіозних будівництв 1930-х рр., на багатьох з яких працювали в’язні. Мобілізував усі сили країни, не рахуючись з жертвами, на виконання рішень партії.
26. Урицкий Моисе́й Соломо́нович
Матеріали з Вікіпедії : (псевдоним Борецкий, 2 [14] января 1873, Черкассы, Киевская губерния — 30 августа1918, Петроград) — российский революционный и политический деятель, известный прежде всего своей деятельностью на должности председателя Петроградской ЧК. В связи с переносом большевиками столичных учреждений из Петрограда в Москву в марте 1918 года создавались губернские петроградские советские учреждения, взамен выбывающих всероссийских. 7 марта была образована Петроградская ЧК (ПетроЧеКа), 10 марта Урицкий был назначен её председателем, а через несколько дней — дополнительно комиссаром внутренних дел Совета народных комиссаров Петроградской трудовой коммуны(СНК ПТК, или СК ПТК). В апреле — мае и в июле — августе 1918 года совмещал этот пост с должностью комиссара внутренних дел Совета комиссаровСоюза коммун Северной области (сокращённо — СК СКСО) — коалиционного большевистско-левоэсеровского петроградского областного правительства (правительство было создано в конце апреля 1918 года, в начале мая в его состав вошли левые эсеры; коалиция с ними сохранялась до июля 1918 года[9][10][6]).
В исторической литературе XX века об Урицком писали как об одном из организаторов красного террора[11]. Молодёжи и противникам большевиков председатель ЧК представлялся олицетворением террора и главным ответственным за его проведение[6][12][неавторитетный источник? 1072 дня]. В ряде современных исследований показывается, что Урицкий, будучи противником красного террора, активно и небезуспешно противодействовал внедрению практики взятия заложников и расстрелам, решительно возражал против крайних форм репрессий и насилия по отношению к политическим противникам.
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Урицький Мойсей Соломонович (1873–1918) Одна з найбільш зловісних фігур перших років правління більшовиків, організатор червоного терору. Народився в єврейській купецькій сім’ї у Черкасах. Член РСДРП з 1898 р. Учасник Революції 1905 року в Петербурзі, Красноярську. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Петроград. У серпні 1917 р. введений більшовиками в комісію з виборів до Установчих Зборів. У цей же час працював у газеті «Правда», журналі «Вперед» та інших партійних виданнях. У дні Жовтневого перевороту 1917 р. член військово-революційного партійного центру з керівництва збройним повстанням, член Петроградського військово-революційного комітету. Органі- зував розпуск Всеросійських установчих зборів. З 10 березня 1918 р. голова Петроградської ЧК. З квітня 1918 р. поєднував цю посаду з посадою комісара внутрішніх справ Північної області. Вранці 30 серпня 1918 р. убитий Леонідом Канегісером, який заявив, що мстив за розстріл свого друга. За відгуком Луначарського, Урицький був «залізною рукою, яка реально тримала горло контрреволюції в своїх пальцях». 137 Терор, розгорнутий Урицьким в Петрограді, був спрямований на фізичне знищення не лише свідомих противників радянської влади, але і всіх, хто хоча б потенційно міг не підтримати більшо- виків. За розпорядженням Урицького були розстріляні демон- страції робітників, обурених діями нової влади; піддані торту- рам, а потім вбиті офіцери Балтійського флоту і члени їхніх сімей. Кілька барж з заарештованими офіцерами було потоплено у Фін- ській затоці. Петроградська ЧК здобула репутацію диявольської катівні. За деякими оцінками, кількість жертв, убитих за наказом Урицького, становила не менше 5 тис. осіб (С.П. Мельгунов лише за газетними джерелами нарахував 884 людини). У помсту за Урицького чекісти по всій країні розстріляли заручників з представників непролетарських класів (в одному лише Петрограді – кількасот чоловік).
27. Фрунзе Михаи́л Васи́льевич
Матеріал з Вікіпедії: (партийные псевдонимы Миха́йлов, Три́фоныч, Арсе́ний, литературные псевдонимыСерге́й Петро́в, А. Шу́йский, М. Ми́рский; 21 января (2 февраля) 1885, Пишпек, Семиреченская область — 31 октября1925, Москва) — революционер, советский государственный и военный деятель, один из наиболее крупных военачальников[1] Красной армии во время Гражданской войны, военный теоретик.
С марта 1924 — заместитель председателя Реввоенсовета СССР и наркома по военным и морским делам[6], с апреля 1924 — одновременно начальник штаба Красной Армии и начальник Военной академии РККА.[7] С января 1925 годапредседатель Реввоенсовета СССР и нарком по военным и морским делам.
Под руководством Фрунзе проводилась военная реформа 1924—1925 гг. — сокращение численности армии, введение принципа единоначалия, реорганизация военного аппарата и политического управления Красной Армии, сочетание в структуре Вооружённых сил постоянной армии и территориальных-милиционных формирований. Автор ряда военно-теоретических работ.
Военная доктрина, разработанная Фрунзе, строилась на применении марксизма к военной теории и отводила особое место в армии политическим отделам и коммунистическим ячейкам. Член ВЦИК, президиума ЦИК СССР. С 1921 — член ЦК РКП(б), с 1924 — кандидат в члены Политбюро ЦК, кандидат в члены Оргбюро ЦК РКП(б).
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Фрунзе Михайло Васильович (1885–1925) Радянський військовий і державний діяч. Народився у сім’ї медичного працівника. З 1904 р. член РСДРП. За участь у рево- люційному русі декілька разів був заарештований і двічі засу- дженим до страти. Втік із заслання і до 1917 р. проводив рево- люційну роботу в діючій армії. Брав участь у Жовтневому перевороті у Москві. У 1919 р. командував Південною групою Східного фронту. У серпні 1919 – вересні 1920 р. командував Туркестанським фронтом, зайняв Середню Азію, Хіву і Бухару. У кінці вересня призначений ко- мандувачем Південного фронту. У жовтні 1920 р. уклав угоду з Н. Махном про спільні дії проти білогвардійських військ. У листопаді 1920 р., після розгрому генерала П. Врангеля, Фрунзе, порушивши угоду з махновцями і провів операцію зі знищення своїх недавніх союзників. З грудня 1920 р. команду- вач збройних сил УСРР. В листопаді 1921 – січні 1922 р. очолював місію УСРР у Туреччині. 2 січня 1922 р. очолював делегацію УСРР, яка в Анкарі підписала угоду про дружбу і братерство між Туреч- чиною і Україною. З лютого 1922 р. до березня 1924 р. заступник голови Раднаркому УСРР. Керував боротьбою проти повстан- ського руху в Україні. У квітні 1924 р. призначений начальником Штабу РККА і начальником Військової академії. Під час хвороби Фрунзе за особистою вказівкою Й. Сталі- на був госпіталізований в урядову лікарню, де йому примусово зроблено хірургічну операцію. Після операції, не приходячи до тями, помер.
28. Фурманов Дмитрий Андреевич
Матеріали з Вікіпедії: (26 октября (7 ноября) 1891 года — 15 марта 1926 года) — советский писатель-прозаик, революционер, военный и политический деятель. Весной 1917 г. примкнул к эсерам-максималистам, затем перешёл к анархистам. Выдвинулся во время корниловского выступления (август 1917 года), когда стал секретарём Штаба революционных организаций Иваново-Вознесенска. С сентября заместитель председателя местного Совета, поддержал октябрьский переворот, причём приказал арестовать бастовавших почтово-телеграфных служащих. Летом 1918 года вступил в РКП(б). Во главе красногвардейского отряда принимал участие в подавлении Ярославского восстания. В это время сближается с М. В. Фрунзе, бывшим тогда в Иваново-Вознесенске председателем губкома РКП(б) и военным комиссаром Иваново-Вознесенской губернии. Осенью 1918 г. становится секретарём Иваново-Вознесенского окружкома РКП(б). Одновременно, по поручению Фрунзе, ставшего уже комиссаром Ярославского военного округа, руководит пропагандой среди военных частей округа. В начале 1919 г., когда Фрунзе был назначен командующим 4-й армией Восточного фронта, также отправляется в качестве политработника на Восточный фронт, с 25 марта комиссар 25-й стрелковой дивизии, которой командовал В. И. Чапаев. 30 июня 1919 г. из-за конфликта с Чапаевым (на почве ревности: у Чапаева возник роман с женой Фурманова Анной Стешенко[1][2].) переведён из дивизии в Туркестан. С августа 1919 г. по сентябрь 1920 г. начальник политического управления Туркестанского фронта, с конца 1919 года — уполномоченный РВСР в Семиречье. 12–19 июня 1920 г. во время восстания в гарнизоне города Верного (Алма-Ата) сыграл ключевую роль в ликвидации восстания: Фурманов вёл с повстанцами переговоры, затягивая время, пока не подошли верные части (этот эпизод описан им в романе «Мятеж»). С августа 1920 г. — на Кубани, комиссар десантного отряда Е. И. Ковтюха, начальник политического управления IX Кубанской армии. Участвовал в боях против Улагаевского десанта, был сильно контужен, награждён орденом Красного Знамени.
29. Чапаев Васи́лий Ива́нович
Матеріал з Вікіпедії: (сам подписывался как Чепа́ев[2]; 28 января (9 февраля) 1887, деревня Будайка,Чебоксарский уезд, Казанская губерния — 5 сентября 1919, под городом Лбищенск, Уральская область) — начдив Красной армии, участник Первой мировой и Гражданской войн.
Некоторые авторы выражают мнение, что роль Чапаева в истории Гражданской войны очень мала, и его не стоило бы упоминать среди прочих известных фигур того времени, таких, как Н. А. Щорс, С. Г. Лазо, Г. И. Котовский, если бы не миф, созданный из него[17]. По другим материалам, 25-я дивизия сыграла большую роль в зоне Юго-Восточного красного фронта во взятии таких губернских центров в обороне войск адмирала Колчака, как Самара, Уфа, Уральск, Оренбург, Актюбинск. В дальнейшем после гибели Чапаева операции 25-й стрелковой дивизии были осуществлены под командованием И. С. Кутякова в советско-польской войне.
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Чапаєв Василь Іванович (1887–1919) Червоний командир, придушував селянські повстання на Уралі. Чапаєв народився в селі Будайка, Чебоксарського повіту Казанської губернії. У 1914 р. був призваний на військову служ- бу, дослужився до унтер-офіцерського чину. За виявлену відвагу в боях першої світової війни нагороджений трьома Георгіївськи- ми хрестами і Георгіївською медаллю. Влітку 1917 р. був обраний членом полкового комітету, в грудні – командиром полку. Член РСДРП(б) з 1917 р., був призначений військовим комісаром м. Ні- колаєвська. У 1918 р. придушував селянські заворушення в Саратов- ській губернії, спровоковані продрозкладкою. Воював проти козаків і Чехословацького корпусу. Боротьба з козаками на Ура- лі була нещадною і після взяття червоними (в тому числі і чапа- ївськими) військами Уральська в січні 1919 р. перетворилася в справжнє винищення. За даними уральського козачого полков- ника Фаддєєва, в деяких районах військами Чапаєва було вини- щено до 98% козаків. В січні 1919 р. направлений на Східний фронт проти А. Кол- чака, де командував 25-ю стрілецькою дивізією. Загинув при раптовому нападі козаків на штаб 25-ї дивізії.
30. Щорс Никола́й Алекса́ндрович
(25 мая (6 июня) 1895 — 30 августа 1919) — офицер военного времени Русской императорской армии, командир украинских повстанческих формирований, начальник дивизии Красной армии времёнГражданской войны в России, член Коммунистической партии с осени 1918 года (до этого был близок к левым эсерам) 1 августа 1914 года Российская империя вступила в Первую мировую войну и Николай получил назначение на должность военного фельдшера артиллерийского полка на правах вольноопределяющегося. В 1914—1915 годах принимал участие в боевых действиях на Северо-Западном фронте.
В конце октября 1915 года 20-летний Н. А. Щорс определён на действительную военную службу и переведен рядовым взапа́сный батальон. В январе 1916 года направлен на четырёхмесячный ускоренный курс Виленского военного училища, эвакуированного к тому времени в Полтаву. Затем в чине прапорщика служил на должности младшего офицера роты в 335-м Анапском пехотном полку 84-й пехотной дивизии, действовавшей на Юго-Западном и Румынском фронте. В апреле 1917 года удостоен чина подсентябре 1918 года, по заданию Всеукраинского центрального военно-революционного комитета, сформировал в районе Унечи, в нейтральной зоне между германскими оккупационными войсками и Советской Россией, из отдельных украинских партизанских отрядов и местных жителей 1-й Украинский советский полк им. Богуна, вошедший в состав 1-й Украинской повстанческой дивизии под командованием Н. Г. Крапивянского. Приказом Всеукраинского Центрального военно-революционного комитета (ВЦВРК) от 22 сентября 1918 года Щорс был назначен командиром «Украинского революционного полка имени т-ща Богуна», в октябре — командиром 2-й бригады в составе Богунского и Таращанского полков 1-й Украинской советской дивизии, которая освободила Чернигов, Киев, Фастов. По словам В. А. Антонова-Овсеенко[6], красноармейцы любили Щорса за заботливость и храбрость, командиры уважали за толковость, ясность и находчивость.
5 февраля 1919 года 23-летний Николай Щорс был назначен комендантом Киева и, по решению Временного рабоче-крестьянского правительства Украины, награждён почётным золотым оружием.
Отповедь «атамана» Щорса «пану-гетману» Петлюре, 1919 год.
С 6 марта по 15 августа 1919 года Щорс командовал 1-й Украинской советской дивизией, которая в ходе стремительного наступления отбила у петлюровцев Житомир, Винницу, Жмеринку, разбила главные силы УНР в районе Сарны — Ровно — Броды — Проскуров, а затем летом 1919 года оборонялась в районе Сарны — Новоград-Волынский — Шепетовка от войск Польской Республикии петлюровцев, но была вынуждена под давлением превосходящих сил отойти на восток.
В мае 1919 года Щорс не поддержал Григорьевское восстание.
15 августа 1919 года, в ходе переформирования Украинских советских дивизий в регулярные части и соединения единой Красной армии, 1-я Украинская советская дивизия под командованием Н. А. Щорса была объединена с 3-й пограничной дивизией под командованием И. Н. Дубового, став 44-й стрелковой дивизией РККА. С 21 августа начальником дивизии назначен Щорс, заместителем начальника дивизии — Дубовой. Дивизия состояла из четырёх б поручика (старшинство с 1 февраля 1917)[4].
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
Щорс Микола Олександрович (1895–1919) Активний учасник знищення українського національного руху у 1918–1919 рр., його підлеглі жорстоко знущалися над по- лоненими і творили насильства над мирним населенням. Народився у м. Сновськ (тепер Щорс Чернігівської обл.). Учасник Першої світової війни. З 1918 р. член РСДРП(б). У лютому 1918 р. очолив червоногвардійський загін на Чернігівщині. Зго- дом брав участь у формуванні військових підрозділів у Самар- ській та Симбірській губерніях Росії. У вересні 1918 р. командир Богунського полку, сформованого ним із розрізнених партизан- ських загонів у нейтральній зоні. У жовтні 1918 р. очолив брига- ду 1-ї Української радянської дивізії, сформованої, в основному, з полків ВЧК, угорських інтернаціоналістів, поволзьких татар тощо. На початку 1919 р., після захоплення більшовиками Киє- ва, Щорс був призначений комендантом міста. З березня 1919 р. командир 1-ї Уманської радянської дивізії. У серпні призначений командиром Таращанської 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії, що вела бої з Львівською бригадою УГА. Убитий на позиціях одного з підрозділів дивізії під Білоши- цею неподалік Коростеня комісаром армійського штабу за зго- дою командування і реввійськради 12-ї армії.
31. Влади́мир Ильи́ч Улья́нов
Матеріали з Вікіпедії :(псевдоним Ле́нин; 22 апреля 1870, Симбирск — 21 января 1924, усадьба Горки, Московская губерния) — российский революционер, советский политический и государственный деятель, создатель Российской социал-демократической рабочей партии (большевиков), один из главных организаторов и руководителей Октябрьской революции 1917 года в России, председательСовета Народных Комиссаров (правительства) РСФСР, создатель первого в мировой историисоциалистического государства.
Матеріал з досліджень Українського інституту національної пам’яті:
ІСТОРИКО-ЮРИДИЧНИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ПРИЧЕТНОСТІ В.І. ЛЕНІНА (УЛЬЯНОВА) ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗДІЙСНЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
Діюче законодавство України, зокрема, Конституція Украї- ни, Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», не містить визначення поняття «політичні репресії». В історичній науці існує декілька визначень поняття «полі- тичні репресії», відповідно до яких під політичними репресіями розуміється:
• засоби або методи державного примусу, що застосо- вувалися радянськими державними органами з полі- тичних, соціальних, класових, національних, релігійних мотивів тощо стосовно конкретних осіб або груп людей;
• політично мотивоване застосування радянською дер- жавою на підставі антигуманних законів або у позаза- конному порядку різноманітних форм розправи (стра- та, позбавлення волі, примусові депортації, обмеження 77 свободи пересування та занять, конфіскація майна, зву- ження можливості реалізації законних прав громадян тощо), інших примусових заходів по відношенню до громадян СРСР;
• каральні заходи або покарання, які вживалися радян- ськими державними органами та включали у себе комплекс заходів з арештів, розстрілів, примусових пе- реселень, депортацій великих груп населення.
Крім того, у преамбулі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (надалі – Закон про реабілітацію) зазначено, що «після 1917 року, в період громадянської війни і наступні десятиріччя на землі України пролилося багато людської крові. Мільйони безвинних людей на підставі антигуманних та антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання. […] При судових і позасудових розправах грубо нехтувалися норми Конституції, покликані охороняти права і свободи громадян, елементарні норми судочинства. […] Верховна Рада України вважає, що реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати увесь період після 1917 року до моменту набрання чинності цим Законом і поширюватися на осіб, необґрунтовано засуджених за цей час судами України або репресованих на території республіки іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру».
Таким чином, відповідно до положень преамбули Закону про реабілітацію, а також визначень поняття «політичні репре- сії», що застосовуються у сучасній історичній науці, можна виді- лити основні ознаки політичних репресій, до яких відносяться наступні:
• політичні репресії були примусовими заходами, які за- стосовувалися радянськими органами по відношенню окремих осіб або цілих груп людей;
• політичні репресії застосовувалися радянськими орга- нами з мотивів політичного, соціального, класового, на- ціонального, релігійного або іншого характеру; • політичні репресії здійснювалися у період з 1917 по 1991 роки;
• політичні репресії застосовувалися радянськими ор- ганами на підставі спеціально прийнятих актів радян- ського законодавства або навіть за відсутності таких;
• політичні репресії здійснювалися у формі позбавлення життя або волі, примусового переселення особи або цілих груп людей, вислання або заслання за межі території України або Радянського Союзу, примусового позбавлення громадянства, примусового поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження ін- ших громадянських прав або свобод людини.
27 жовтня (9 листопада) 1917 року декретом ІІ Всеросійського з’їзду рад робітничих та солдатських депутатів було утворено Раду народних комісарів як «тимчасовий робітничий та селянський уряд», якому мала належати урядова влада, та призначено головою цієї Ради народних комісарів Володимира Леніна (Ульянова). Конституція Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР) 1918 року статтею 9 глави 5 визначала у якості основної задачі на «перехідний період» «установлення диктатури міського та сільського пролетаріату та найбіднішого селянства у вигляді міцної Всеросійської радянської влади з метою повного придушення буржуазії, ліквідації експлуатації людини людиною та створення соціалізму», а статтею 23 «керуючись інтересами робочого класу у цілому, РСФРР позбавляє окремих осіб та окремі групи прав, які користуються ними на шкоду інтересам соціалістичної революції». Згідно з статтями 37 та 38 глави 8 зазначеної Конституції РСФРР 1918 року Раді народних комісарів належало загальне 79 управління справами РСФРР, на виконання чого Рада народних комісарів видавала декрети, розпорядження, інструкції та загалом вживала усіх заходів, необхідних для правильного та швидкого плину державного життя.
На основі зазначеної Конституції РСФРР у січні 1919 року було запроваджено Конституцію Української СРР (УСРР), згідно з ст. 1 якої УСРР проголошувалася організацією диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над їхніми віковічними поневолювачами та експлуа- таторами – капіталістами та поміщиками. Пп. «а»-«в» ст. 3 Консти- туція УСРР визначала, що для досягнення своєї основної мети УСРР провадить у життя заходи, спрямовані на знищення існу- ючого економічного ладу, які виражаються у скасуванні приват- ної власності на землю та усі інші засоби виробництва, у галузі будівництва державного життя закріплює владу за робітничим класом, встановлюючи право участі у здійсненні державної влади виключно для трудящих мас та повністю усуваючи пануючі класи від такої участі, а також створює для трудящих мас виключну можливість користування політичними правами (свобо- дою усного та друкованого слова, зібрань та союзів), усуваючи від користування цими правами пануючі класи та суспільні гру- пи, які примикають до них за своєю політичною позицією.
Ст. 4 Конституції УСРР проголошувалася повна солідарність з існуючими радянськими республіками та рішення вступити з ними у тісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за перемогу світової комуністичної революції та тісніше співробітництво у галузі комуністичного будівництва, яке мислиме лише у світовому масштабі. Таким чином, радянськими конституціями як РСФРР, так і УСРР, фактично на законодавчому рівні закріплювалося здійснення політичних репресій по відношенню до окремих груп на- селення (буржуазії, так званих «пануючих класів» та інших груп населення), яке полягало не тільки у формі обмеження цих груп населення у користуванні політичними правами (свобода сло- ва, зібрань, створення відповідних об’єднань, участі у здійсненні державної влади тощо), так і у формі примусової конфіскації належного цим групам майна, а також «повного придушення» таких окремих груп (буржуазії).
Для здійснення таких політичних репресій радянська влада спиралася на відповідний апарат насильства у вигляді створених нею державних органів, зокрема, Раду народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним (Ульяновим), яка здійснювала загальне управління державними справами шляхом видання відповідних декретів, розпоряджень, інструкцій та вжиття інших заходів, а також органів Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК (ЧК), Всероссийская чрезвычайная комиссия, чрезвычайная комиссия).
Ініціатором створення органів ВЧК (ЧК) був В. Ленін (Ульянов), у записці якого на адресу заступника народного комісара внутрішніх справ Фелікса Дзержинського, написаній після засідання Ради народних комісарів 6 (19) грудня 1917 року, наголошувалося на необхідності «екстрених засобів боротьби з контрреволюціонерами та саботажниками.
Постановою Касаційного відділу Всеросійського централь- ного виконавчого комітету (ВЦИК) від 6 листопада 1918 року контрреволюційною діяльністю (виступами) проголошувалися «будь-які виступи, незалежно від підстав, з яких вони виникли, проти рад, або їх виконавчих органів, або окремих радянських установ».
21 лютого 1918 року Радою народних комісарів на чолі з В. Леніним (Ульяновим) було ухвалено декрет під назвою «Социалистическое отечество в опасности» (Соціалістична вітчизна у небезпеці), пунктами 5–6 якого встановлювалося, що «робітники і селяни Петрограду, Києва, усіх міст, містечок та сіл по лінії нового фронту повинні мобілізувати батальйони для риття окопів під керівництвом військових спеціалістів. У ці батальйони мали бути включені всі працездатні члени буржу-азного класу, чоловіки і жінки, під наглядом червоногвардійців; тих, що чинитимуть опір – розстрілювати».
Пунктом 8 зазначеного декрету «ворожі агенти, спекулянти, погромники, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину».
Таким чином, вказаний декрет прямо наголошував на здій- сненні політичних репресій проти окремих груп населення (буржуазного класу) у вигляді примусової мобілізації на виконання відповідних фізичних робіт з риття окопів під загрозою розстрілів, а також запроваджував позасудове покарання у вигляді розстрілу на місці для окремих осіб за висловлення політичних переконань (контрреволюційну агітацію).
8 листопада 1918 року під час публічного виступу на мітингу-концерті працівників ВЧК В. Ленін (Ульянов) проголосив, що «для нас є важливим, що ЧК здійснює безпосередню диктатуру пролетаріату, і у цьому відношенні їх роль неоцінима. Іншого шляху до звільнення мас, крім придушення шляхом насильства експлуататорів, – немає. Цим і займаються ЧК, у цьому їхня заслуга перед пролетаріатом»
Таким чином, В. Леніним (Ульяновим) у зазначеному публічному виступі на адресу працівників ВЧК, у якому він приймав участь як керівник Ради народних комісарів, прямо наголошува- лося на необхідності застосування політичних репресій у формі «придушення шляхом насильства» окремої групи населення (експлуататорів) державним органом – ВЧК.
Крім того, В. Ленін (Ульянов) зазначав про те, що «жодне важливе політичне або організаційне питання не вирішується жодною державною установою у нашій республіці без керуючих вказівок Цека партії». 7 листопада 1918 року В. Ленін (Ульянов) сформулював основні вимоги до діяльності працівників ВЧК: рішучість, швидкість, вірність.
Окрім того, спеціальним листом Центрального Комітету Російської комуністичної партії (більшовиків) (ЦК РКП (б)), фактичним керівником якого був В. Ленін (Ульянов), губернським комітетам РКП (б) наголошувалося на тому, що «губкоми і губчека повинні складати одне ціле у справі своєчасного попередження та запобігання контрреволюційних виступів».
Також, у зверненні до комуністів у складі ЧК ЦК РКП (б) вказувалося на те, що «ЧК створені, існують та працюють лише як прямі органи партії, за її директивами та під її контролем» . Тим самим, керівник Ради народних комісарів В. Ленін (Ульянов), який одночасно де-факто очолював вищий орган комуністичної партії (ЦК РКП (б), фактично визначав загальнообов’язковий характер вказівок вищого партійного органу (ЦК РКП (б) для будь-яких радянських державних орга- нів, у тому числі, ВЧК (ЧК), щодо здійснення будь-якої діяльності такими органами, що на той момент не передбачалося діючою Конституцією ані РРФСР, ані УСРР.
5 вересня 1918 р. Радою народних комісарів було при- йнято постанову «О «Красном терроре» (Про «Червоний терор»), якою було визначено необхідність «забезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх у концентраційних таборах; що підлягають розстрілу усі особи, дотичні до білогвардійських організацій, змов та заколотів».
Постановою VI Всеросійського надзвичайного з’їзду рад «Про амністію» від 6 листопада 1918 року зазначалося, що «радянська влада, оточена ворогами з фронту, маючи контрреволюцію у тилу, застосувала найсуворіші заходи репресій та придушення контрреволюції у всіх її видах».
Пунктом 2 було передбачено звільнення від ув’язнення усіх заручників «крім тих з них, тимчасове затримання яких необхідне як умова безпеки товаришів, що потрапили до рук ворогів. Необхідність подальшого утримання під вартою заручників такого роду для кожної окремо особи може бути встановлена тільки Всеросійською надзвичайною комісією. Жодна інша організація не має права брати заручників та утримувати їх під вартою».
Сам В. Ленін (Ульянов) зазначав, що використання заручників з класово чужого середовища у зв’язку з прямою загрозою завоюванням пролетарської влади є необхідним та справедливим засобом, який служить інтересам більшості народу 10. Тим самим, В. Ленін (Ульянов) визнавав не тільки за необхідний, але й «справедливий» засіб державного примусу засто- сування політичних репресій проти окремих груп населення (класового чужого середовища, білогвардійців тощо) у вигляді взяття осіб, належних до таких груп, у заручники, поміщення їх до концентраційних таборів та, тим самим, обмеження їх громадянських прав по відношенню до інших груп населення.
22 листопада (5 грудня) 1917 року Радою народних комісарів було видано декрет «Про суд», п. 2 та 8 якого «для боротьби проти контрреволюційних сил у вигляді застосування заходів обмеження від них революції та її завоювань, а так само для вирішення справ про боротьбу з мародерством і хижацтвом, саботажем та іншими зловживаннями торгівців, промисловців чиновників та інших осіб, створюються робітничі та селянські революційні термінали», а для вирішення кримінальних справ на фронтах полковими радами або полковими комітетами мали бути обрані відповідні місцеві суди.
Призначений на посаду першого голови Революційного військового трибуналу Карл Юлій Данішевський наголосив на тому, що відповідні трибунали «не керуються та не повинні керуватися ніякими юридичними нормами. Це караючі органи, створені у процесі напруженішої боротьби, які постановляють свої вироки, керуючись принципом політичної доцільності і правосвідомістю комуністів». Він також прямо зазначав про те, що в умовах диктатури пролетаріату революційні трибунали є «у першу чергу органи знищення, ізоляції, знешкодження та тероризування ворогів Робітничо-Селянської вітчизни, а тільки у другу чергу це суди, які встановлюють ступінь провини даного суб’єкта» та, що народні суди та революційні трибунали «не зв’язані у своїй діяльності жодними формальними умовами при встановленні вини та покарання».
Сам В. Ленін (Ульянов) виступав за узаконення терору, наголошуючи на тому, що «суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати та узаконити його принципово, ясно, без фальші та без прикрас. Формулювати потрібно якомога ширше, бо тільки революційна правосвідомість та революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш або менш широкого».
Таким чином, В. Ленін (Ульянов), будучи головою Ради народних комісарів, під час створення судових органів та так званих революційних трибуналів виступав та наголошував на необхідності створення таких органів саме як каральних, які мали якнайширше застосовувати у своїй діяльності терор, тобто, фактично, здійснювати репресії проти окремих груп населення чи осіб. Навіть після запровадження на початку 1920-х років так званої Нової економічної політики (НЕП) Ленін наголошував на тому, що «найбільша помилка думати, що НЕП поклав кінець терору. Ми ще повернемось до терору й терору економічного».
В. Леніним (Ульяновим) як керівником Ради народних комісарів давалися безпосередні вказівки, у тому числі, органам влади нижчого рівня, щодо здійснення репресій проти окремих груп населення. Зокрема, у промові на нараді делегатів так званих комітетів бідноти центральних губерній від 8 листопада 1918 року Ленін зазначав про те, що «з куркулями потрібно вести боротьбу енергійно, ні на які угоди з ними не йти» та, що «у трудящих ми нічого не відбираємо, але у тих, хто використовує найману працю, хто наживається на інших – у тих ми експропріюємо все».
У телеграмі від 10 серпня 1918 р. на адресу Пензенського губвиконкому Ленін вказував, що «необхідно з найбільшою енергією, швидкістю та безжалісністю придушити повстання куркулів, взяти частини війська з Пензи, конфісковуючи все майно повсталих куркулів та весь їхній хліб».
У декреті «Об аресте вождей гражданской войны против революции» (Про арешт вождів громадянської війни проти революції) від 28 листопада (11 грудня) 1917 року прямо наголошувалося на тому, що «члени керівних установ партії кадетів, як партії ворогів народу, підлягають арешту і переданню під суд революційних трибуналів».
У постанові Ради оборони, керівником якої як голова Ради народних комісарів був В. Ленін (Ульянов), про застосування репресій до осіб, які саботують розчищення залізничних шляхів від снігу від 15 лютого 1919 р. вимагалося «негайно арештувати кількох членів виконкомів та комбідів [комітетів бідноти] у тих місцевостях, де розчистка снігу здійснюється на зовсім задовільно. У тих же місцевостях узяти заручників з селян із тим, що, якщо розчистка снігу не буде здійснена, вони будуть розстріляні».
Іншою постановою Ради оборони від 17 березня 1919 р. у зв’язку з тим, що на виконання попередньої постанови жодного з членів виконкомів не було заарештовано, прямо зазначалося про те, що «голови надзвичайних комісії по боротьбі з контрреволюцією будуть самі підлягати негайному арешту у тому випадку, якщо вони у майбутньому не будуть здійснювати арешт осіб, відповідальних за виконання постанови Ради оборони про боротьбу з сніговими заносами».
8 квітня 1919 р. у записці на адресу голови ВЧК Ф. Дзержинського, пов’язаній з ви- конанням вказаних вище постанов Ради оборони, Ленін писав: «чи не заарештувати по 1–2 членів кожного виконкому?».
У записці на адресу заступника голови Революційної військової ради Ефраїма Склянського від 9 червня 1919 р. В. Ленін (Ульянов) писав, що «потрібно посилити взяття заручників з буржуазії та родин офіцерів – через те, що почастішали зради. Змовтеся з Дзержинським».
У серпні 1921 р. під час боротьби з Всеросійським комітетом допомоги голодуючим В. Леніним (Ульяновим) було дано вказівку: «Прокоповича [громадський діяч, член комітету] сьогодні ж заарештувати за звинуваченням у протиурядовій промові […] і протримати місяці зо три… Решту членів […] сьогодні ж вислати із Москви, розташувавши по одному у повітових містах по можливості без залізниці, під нагляд».
Таким чином, В. Ленін (Ульянов), перебуваючи на посаді керівника Ради народних комісарів та очолюючи Раду оборони, не тільки наголошував на необхідності застосування політичних репресій по відношенню до окремих груп населення, але й напряму віддавав розпорядження та вказівки, шляхом, у тому числі, підписання відповідних документів, про здійснення таких репресій проти конкретних груп (членів політичних партій, буржуазії, членів родин офіцерів).
Крім того, радянською владою було запроваджено так звану «хлібну монополію» держави, якою державі було надано право вільного розпорядження продуктами праці селян. В. Ленін (Ульянов) 27 червня 1918 року, пояснюючи суть цього явища, зазначав, що «всі надлишки хліба належать державі; це значить, що жоден пуд хліба, який не потрібен для підтримання сім’ї та худоби селянина, не потрібен йому для посіву, – що всякий зайвий пуд хліба повинен відбиратися в руки держави».
У тому ж 1918 році Ленін наголошував на тому, що «реквізиція хліба у куркулів – не грабіж, а революційний обов’язок перед робітничо-селянськими масами, які борються за соціалізм!».
Як головою Ради народних комісарів та керівником вищих органів РКП (б) Леніним також давалися прямі вказівки вищим органам комуністичної партії УСРР стосовно збору продовольства на території України для подальшого відправлення його до Радянської Росії. Так, зокрема, у 1919 році Ленін зазначав, що «запаси хліба на Україні величезні. Взяти все відразу не можна… Українські товариші прямо кричать, що нема людей, що нікому будувати Радянську владу, що нема ніякого апарату, що нема такого пролетарського центру, як Пітер або Москва... Ми, в Центральному Комітеті нашої партії, обговоривши це становище, дали завдання –спочатку зробити все для побудови апарату на Україні і взятися за роботу, коли буде зброя в руках і буде апарат, а на 1 червня одержати за це 50 мільйонів пудів хліба».
«Тепер, із завоюванням України та із зміцненням Радянської влади на Дону, наша сила міцнішає. Ми кажемо тепер, що джерела хліба і продовольства, можливість одержати паливо з Донецького басейну в нас є... Ми повинні не менш як три тисячі робітників залізничників, почасти селян з північної голодної Росії, послати на Україну. Український уряд уже провів декрет про точну розверстку тієї кількості хліба, яку можна взяти зараз в розмірі 100 мільйонів пудів».
1921 р. ЦК РКП (б) на чолі з Леніним було надано вказівку ЦК КП(б)У, що «повний збір продовольчих продуктів на Україні, тобто 100 проц., має для РСФРР абсолютно докорінне значення». У липні того ж 1921 р. Ленін писав, що «урожай в Україні приблизно визначають (Раковський) 550–650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 x 20 = 300) на годівлю сім’ї і худоби, маємо остачу (550–450 = 100; 650–450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити в Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю».
Таким чином, В. Ленін (Ульянов), що обіймав протягом 1917–1923 рр. найвищі державні та партійні посади, спочатку у Радянській Росії, а потім у СРСР, не тільки теоретично обстоював можливість та необхідність застосування політичних репресій та терору стосовно окремих груп населення чи окремих осіб, але й як посадова особа приймав участь в ухваленні та підписував відповідні нормативні документи (декрети), які легітимізува- ли та «узаконювали» застосування таких політичних репресій та терору органами державної влади (насамперед, ВЧК, судами та революційними трибуналами), а також як посадова особа віддавав посадовим особам інших органів державної влади вказівки щодо застосування такого терору та політичних репресій від- носно конкретних груп населення або конкретних осіб шляхом, зокрема, взяття окремих осіб у заручники, обмеженнях громадянських прав цілих груп населення, арештів конкретних осіб або цілих груп населення та поміщення їх до концентраційних таборів, реквізиції майна (зокрема, хліба) у таких осіб або цілих груп населення.
Крім того, як голова Ради народних комісарів та керівник ЦК РКП (б) Ленін відповідальний за створення караль- них органів (ВЧК) для здійснення таких політичних репресій та терору, спираючись не на Конституцію та закон, а на вказівки вищого керівництва державних, а особливо, партійних органів, не будучи обмежені при цьому у своїй діяльності відповідними законодавчими рамками.
З огляду на це, Володимир Ленін (Ульянов) підпадає під визначення осіб, причетних до організації та здійснення політичних репресій.
Підготував: Сергій Рябенко, радник з правових питань Центру досліджень визвольного руху, адвокат.
Этот комментарий был удален администратором блога.
ОтветитьУдалитьЭтот комментарий был удален администратором блога.
ОтветитьУдалитьЭтот комментарий был удален администратором блога.
ОтветитьУдалить>4. Ильич- псевдоним Ленина В.И.
ОтветитьУдалитьИльич - это отчество, а не псевдоним.
И улицу Тетерюка не трогайте. Он сделал для Волновахского района намного больше, чем все поэты и певцы вместе взятые