Кияни впоралися зі святкуванням ювілею країни на сто
відсотків: добряче налякали Путіна військовим парадом, вшанували тих,
кого забрала війна, і навіть вибили в міської влади чергову обіцянку
знести все ж таки пам’ятник Щорсу.
Зранку трохи налякав дощ – але не тих, хто вважав
дивним, опинившись в цей день у Києві, дивитися парад по телевізору.
Звичайно, справа смаку, але якщо вже була можливість обирати, де бути у
день святкування 25-річчя країни, то столиця – найкращий варіант. Десь
за годину до початку центр Києва був майже порожній, лише біля решіток
«забронювали» собі найбільш козирні місця перші глядачі. Але ближче до
старту тротуар поступово заповнювався людьми. Погода підкоригувала
дрес-код, але хто хотів - все одно вдяг вишиванки, навіть якщо вони лише
трохи виглядали з-під теплих кофтин.
Заходи безпеки були, як завжди останнім часом під час масових
заходів. Довкола Майдану – решітки, правоохоронці та рамки з
металодетекторами, вхід до центральної зони за перепустками або
посвідченнями, як наслідок - трохи черг та «заторів», певне коригування
маршрутів. Але ніхто, навіть ті, хто спізнювався на роботу в очеплений
сектор, особливо не скаржився – звикаємо потроху. Іноді були прохання
пояснити траєкторію, якою можна обійти очеплені квартали – і тут,
мабуть, варто не лише викладати такі схеми в інтернеті, а й
роздруковувати і роздавати на місці бажаючим або чіпляти десь на стовпах
поблизу рамок.
Усі сумніви щодо доцільності параду, напевно, зникли у більшості
свідків вже на початку його проведення. Це вже не виглядає «совковою
показухою», бо цілком зрозуміло, для чого воно є. Країна – і за
військовою міццю, і за «цивільними» заходами безпеки, і за розумінням
громадянами усіх цих змін – перетворюється на щось подібне до Ізраїлю.
Але як інакше? Власне, тепер складно уявити собі на трибуні серед
глядачів параду президентів України та Росії, що пригощають один одного
цукерками. Воно й на краще – побачивши ці колони техніки, що прогриміли
Хрещатиком, Путін з Мєдвєдєвим, певно, тими цукерками вдавилися би. Хоча
тепер бути присутнім не обов’язково: є пряма трансляція, а для тих, хто
не хоче вилазити зі своєї реальності – «Лайф ньюз». Там про «страшних
бандерівців» усе докладно розкажуть.
Після офіційної частини, тобто параду, ті, хто не на сто відсотків
підтримував його проведення або просто хотів альтернативи, пройшли
«Ходою нескорених». Родичі загиблих під час Майдану та війни, рідні
полонених, бійці «Донбасу», «Айдару», активісти «Самооборони», волонтери
зібралися біля залишків пам’ятника Леніну на Бесарабці та вирушили до
Інститутської, де згадали загиблих, заспівали гімн, послухали
патріотичні пісні бандуриста. Спочатку хода планувалася до Михайлівської
площі, але учасники туди не потрапили – заходи безпеки досягли свого
апофігею, і хода не змогла «прорватися» через численні кордони на
центральних вулицях.
Та це ще можна пояснити і виправдати. Зрештою фінал заходу на
Інститутській виглядав цілком логічно. А от чому під час якоюсь мірою
скорботної ходи на Хрещатику водночас стрибав флеш-моб під логотипами
однієї поважної іноземної компанії, що виробляє побутову техніку –
незрозуміло. Власне, хода і флеш-моб один одного майже не помітили, бо в
одних із колонок гучно лунали стрілецькі пісні і «Меч Арея», а в інших –
щось танцювальне. Але збоку все це загалом виглядало доволі
сюрреалістично. Напевно, щоб якось компенсувати нездатність
скоординувати розклад заходів на маленькому клаптику Хрещатика, біля
КМДА, за кілька метрів від місця тієї сакраментальної зустрічі, дівчата у
вишиванках з постаменту привітали учасників ходи та подякували за те,
що вони можуть зараз отак безтурботно святкувати.
Загалом дискусія щодо пошкодженого військовою технікою асфальту,
принаймні у розмовах серед натовпу, майже вщухла. Можливо, тому, що ще
на другій репетиції 19 серпня можна було побачити, що ні про яке
«фатальне травмування» дорожнього покриття мови немає. Серед претензій
до святкових заходів лишалося у киян та гостей хіба що те, що на
передовій не вистачає техніки, а вони, мовляв, паради проводять. Хоча
неодноразово оголошували, що після урочистого проходження Хрещатиком
техніка буде якраз спрямована на Донбас. Але цей меседж або не був
почутий, або президенту вже просто не вірять.
На десерт була чергова спроба знести пам’ятник Щорсу на бульварі
Шевченка. ОУН-івці на чолі з Миколою Коханівським вкотре за останні
місяці прийшли на об’єкт, але цього разу Щорс зустрів їх у незвичному
вбранні – міська влада заховала пам’ятник у каркас, обтягнутий
синьо-жовтим полотном. Зробили це, схоже, керуючись харківським досвідом
- свого часу так у місті обносили постамент Леніну, щоб прибічники та
противники радянського діяча не писали на ньому «компліменти» одне
одному. Тільки у Харкові тканина була зеленою, що навіть викликало у
місцевих певні ісламські асоціації.
Коханівський розповів, що в нього напередодні була розмова і з СБУ, і
з міською владою, і атаку на пам’ятник вирішили відкласти, бо посадовці
пообіцяли демонтувати його та перенести в інше місце до кінця вересня.
Нібито знести Щорса не так просто з технічної точки зору. У Харкові щодо
Леніна, до речі, казали приблизно те саме - навіть лякали, що пам’ятник
дуже важкий і під час падіння може пробити землю аж до станції метро,
що знаходиться під ним. Але коли таки знесли, виявилося, що всередині
він порожній.
Якщо київські посадовці не встигнуть до обіцяного терміну –
націоналісти прийдуть знову, наприклад ,14 жовтня, на Покрову, коли у
місті буде багато їхніх побратимів з інших правих рухів, і тоді вже
точно намагатимуться знести неподобство самотужки.
Після усіх подій сьогоднішнього дня якось аж смішно виглядає вчорашня
новина про «добровільно-примусові» рекомендації щодо змісту історичних
програм до Дня Незалежності від Міністерства інформполітики. І у
соцмережах, і у кількох журналістських матеріалах лунала критика щодо
таких порад. Інститут національної пам’яті, щоправда, згадувався у цьому
обговоренні якось менш жорстко, бо пропонував, власне, допомогти ЗМІ
патріотичним контентом, а не нав’язувати якусь політику. Але питання
скоріше в іншому. Серед тих, хто у ЗМІ визначає, про що говорити,
зокрема і у цей день, мають бути люди, для яких сьогоднішній день щось
важить. Тоді рекомендації будуть непотрібні. А ще варто іноді, щоб
побачити і відчути те, про що пишеш і знімаєш, на власні очі, виходити з
редакцій на вулицю. І в ідеалі – більше туди не повертатися. Дуже
допомагає.
Комментариев нет :
Отправить комментарий